Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

12

Іван Корсак

В’ячеслав Липинський знався подавно з Лонгином Цегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали у Відні поважні справи. З інтелігентним, добре освіченим Цегельським йому було завше приємно зустрічатися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливий дар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говорити цілком протилежне та суперечне баченню співбесідника, – почуте таке від іншого могло б дратувати, збурювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсутність лукавства, – хоч ложкою пошкреби, а не вдасться його знайти, – відсутність того, що звуть «два пишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.

– Зізнаюся у гріху, – мовив Липинський по оповіді Цегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у західноукраїнському урядуванні. – Зізнаюся в справжнісіньких завидках до галичанського посполитства. Вихована в послуху до свого національного проводу, тільки така громада здатна витримати потугу теперішнього польського натиску. Той послух не дасть піднести чванливу голову українському Хамові, який в степовій Україні почувається куди привільніше.

– То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любити народ, слід повести його у лазню, – всміхнувся одними очима Цегельський. – Хамове насіння нинішні вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро занесли. От недавно військовики на несвіжу голову з добрадива арештували кілька жидів, в тім числі доктора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до парламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара у Станіславові Лева Бачинського, може, з ним доводилося зазнайомитися, так збурило, що заявив про резигнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидів довіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші військовики, що докумекалися за ніч поздирати всі польські вивіски на крамницях – ніхто цього, певне, їм не заряджував, ті вивіски постепенно без примусу стали самі господарі на українські мінити…

Цегельський примовк на якусь мить, щось на думці зважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні, врешті ваги невидимі ті приспинилися.

– А я ще й в особистій справі до вас, пане В’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, я також не складатиму рук.

І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рідним батьком його, Михайлом Цегельським, літньою вже людиною, головою повітової Української Національної Ради, священиком, що в Кам’янці-Струмиловій сорок чотири роки прослужив.

А сталось таке: комендант повітової військової команди, зукраїнщений чех, який любив оковитої перехилити зайвину, у самісіньку латинську великодню п’ятницю арештував уночі всіх латинських священиків у повіті. До повітового комісара ще зранку почали збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи, українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здавна голосував у віденський парламент за українських кандидатів, а зараз природно прийняв українську державність.

Частина чимала селян-латинників прибула до домівки Михайла Цегельського, як знаного і шанованого у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами з віддалених сіл цілими делегаціями.

– Великдень заходить, – жалілися селяни. – Нікому сповідати, нікому Великодні служби правити. Та й чим же вони завинили?

Подивовані і цілком необізнані отець Цегельський та комісар Петрушевич негайно направилися до українського військового коменданта.

– Що то має значити і хто доручив?

Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив неслухняним вже з ранку язиком:

– То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі, бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.

На злегка розчервонілому обличчі коменданта заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате на повну силу проступали крізь неї всевладність і млосна всесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння, говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене є незрушним законом.

Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту ж зібралося на захист своїх душпастирів. А священиків арештованих, серед них більшість давно була вже сивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба на холодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Ще такої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, за чотири старомірні милі.

Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні голови з іншого боку арештували для помсти старенького Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі давньої касарні у Львові.

Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина, подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.

– У мене є цілковите порозуміння з папським нунцієм у Відні, – Липинський, тим паче, був вірним римо-католицької церкви. – Я зроблю все можливе. Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті у Варшаві.

Мине небагато часу – і Михайло Цегельський, який вирятував безневинно арештованих ксьондзі-влатинників, той самий довголітній декан, голова повітової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з арештантського підземелля.

А відкликати свою заяву про демісію Цегельський В’ячеслава Казимировича таки вговорив…