Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

9

Іван Корсак

Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинський зустрівся з міністром охорони здоров’я Австро-Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим ученим і довічним членом палати панів парламенту. Ще раніше, на початку війни, Іван Якович заснував комітет з допомоги українським біженцям зі східної Галичини та Буковини, пораненим воякам-українцям та військовополоненим – добре було б якось спільно та з узгодженням із посольством діяти.

Власне, про Горбачевського вже дещо оповідав інший земляк – Ярослав Окуневський, який служив головним лікарем флоту Габсбурської імперії, доволі кумедно галицькою говіркою передавав подробиці молодих літ Івана Яковича, особливо часів заснування товариства «Січ» у Відні, що зродилося далекого 1868-го…

– Зібралось нас, я сі знаю, чи більше як двадцять чоловік, – неспішно говорив статечний лікар в колоритній формі «марине генераль-штаб арц», що відповідала чи то формі генерал-майора, чи контр-адмірала. – Із-за президіального столу підвелась довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми, молоді, – «ембріонами» звали нас, – знали, що й сей наш голова належить також до тої української «революційної» спілки, що й його ім’я було записане на чорній таблиці в уряді, що й його перетрясала поліція, та що й він сидів якийсь час в Івановій хаті…

Липинський нагадав про те міністрові.

– Ет, коли то було,– на блідому обличчі співрозмовника, людини, якій не так часто випадає бувати на свіжому повітрі, промайнула подоба усмішки.

– І все-таки тут порівняно легше українству велося, – загострив було мову Липинський, – аніж в підросійській Україні, тут якісь товариства, вибори демократичні, участь в парламентському житті…

Щось зачепило за живе Горбачевського, бліде його обличчя взялося легким рум’янцем, а на почуте тільки підгмикнув:

– Там добре, де нас нема… Ось я вам пару картинок про вибори та демократію, хоча б на Коломийщині… Їздили наші кандидати по селах, збирали люд на віче та справедливі казали слова про права українства, а їхні суперники кроків за двадцять від гурту простіше чинили:

– Чотири ринських за голос даємо!

А як побачили скривлене обличчя, то враз подобрішали:

– Шість! Мало? Вісім!

А ще інший звабно шелестів асигнаціями і навіть торгуватися не збирався:

– П’ятнадцять за голос! Підходь, бо передумаю!

Перед радою повітовою кипіло в день виборів, немов у казанку. А як побачили, що люд таки за свого голосує, за тутешнього, то й зачинили двері години на три раніше, перед самісіньким носом тих, хто трішки було не встиг. І в буцегарню найзаповзятіші потрапляли, і дорогою їх перестрівали та кістки ламали.

Депутат Левко Бачинський довго не міг переконати проурядову коаліцію, аби не махлювала та дочувалася до українців, аргументів вдалих усе не знаходив, то врешті мусив до найпереконливішого аргументу вдатися – ніжку стільця відламати і запустити її в нахабного спікера. Шкода, що не втрапив, та в іншого вцілив… А на комісії з бюджету, коли правди не в силі добитися, здогадався хіба блокувати промовою довгою, бо дозволяв тодішній регламент, цілу ніч говорив, десь хіба з тринадцять годин без перерви.

Часто-густо українські парламентарі правду обстоювали спільно з послами інших національностей, зокрема єврейської. І на вибори, бувало, йшли одним блоком: Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик злагоджено провели у парламент львівського єврея доктора Генрика Габля, Чортків, Теребовля, Микулинці – професора Артура Малєра, а Броди – Адольфа Штанда. І коли всупереч українським послам парламент більшістю ухвалив, що передвиборні порушення закону були незначними та не вплинули на результат, то несподівано на знак протесту піднявся Генрик Габль і на повні груди заспівав «Ще не вмерла Україна…».

Українські посли негайно встали і всі хором тоді співали, але так неохоче піднімалися інші парламентарі… То, здається, вперше під склепінням віденського парламенту звучав цей гімн.

Та заледве відлунали його останні слова, як Артур Малєр так само потужно затягнув на слова Івана Франка:

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить…

– А хіба тільки на українство, згадував Горбачевський, був такий гоноровий погляд, погордливий, ніби зверху вниз, та й на інший люд також… Як обрали Давида Абрагамовича зі львівської Городенщини спікером палати послів у Відні, а до влади став уряд іншого галичанина, графа Бадені, то запропонували якось прирівняти чеську мову з німецькою в адмініструванні на терені Чехії. Що тільки тут заколотилося…

Штурмом, безцеремонно розштовхуючи всіх плечима та ліктями, президію захопили німецькі посли, професор римського права з німецького університету у Празі Еміль Пферше вихопив ножаку:

– Заріжу кожного, хто мені впоперек дороги стане!

Пускаючи злі блискавиці з очей, інший посол Вольф обіцяв перестріляти всіх, хто за урівнення мов у правах бодай слово насмілиться сказати, а його колега Шенерер вдався до ще переконливіших аргументів – важким стільцем розмахував над головою, загрожуючи його опустити на голову першого-ліпшого прихильника чеської.

Через день німецьке лобі, заледве з’явився Абрагамович, стало бубухкати пульпітами, стріляти паперовими кульками, вмоченими у чорнило, гукати щомоці «Геть!», а врешті вчинило розкішну бійку.

Подивився на ту красу Абрагамович, покивав головою та й викликав поліцію – на руках поліціянти винесли з зали дванадцять депутатів, які обурено кричали, відчайдушно смикалися та брикалися.

Оповідав ту парламентську минувшину Іван Якович якимось втомленим і кислим тоном.

– Втомився я, все-таки це перше у світі міністерство охорони здоров’я. Ні бази законодавчої, ні крихти, хоча б як зерня макове, досвіду, – зізнався під кінець Горбачевський. – Буду кидати те міністерське сідало: тільки тепер зрозумів, чому Іван Пулюй відмовився від посади міністра освіти Австро-Угорської імперії, Йосип Ганінчак покинув гоноровий стілець імперського генерального прокурора… Тим паче війна прояснила багацько, з львів’янами спілкувався часто…

Липинський не був певен, чи на те натякає міністр, що йому самому про початки війни оповідали знайомі зі Львова. Як прорвали росіяни австрійську оборону і осягли шмат східної Галичини, то з підказки польської адміністрації невправне командування поразку охоче скидало на люд тутешній, на українську зраду. Командувач австрійського корпусу Колошварі скрушно журився галицькому наміснику Коритовському:

– Не припускав, що армія наша опиниться у ворожому краї.

А коли не заперечили йому, то й зовсім душу розкрив, як у спеку розстібують комірець сорочки:

– Сперш перевішати вартувало русинів.

Митрополит Шептицький по свіжих слідах про те напише:

«Проти нас ведуть акцію ті, що підтримували москвофільство в краї, а тепер арештовують наших найкращих і невинних людей, про ув’язнених москвофілів говорять, що це наслідки доносів українців. Водночас переконують військові структури, що українці та москвофіли однаковою мірою не заслуговують на довір’я. В цьому безголовому змішанні готують українцям знищення. Коритовський діє хитро проти українців і тому він небезпечний».

Липинському, наче у синема братів Люм’єрів, де хоч смикаються ще кадри, та змигує не зовсім слухняний екран, але все ж доволі виразно бачилося, як з вправністю пальців базарного картяра українську карту то з рукава виймають, то з-за коміра у випадкового зіваки, що тільки рота розкрив від подиву.

Хапали спершу москвофілів угорські війська та жандармерія, потім ніколи було придивлятися, арештовували мало не підряд українців, найперш інтелігенцію, але й простолюд увагою не обділяли, кидали до в’язниць та відправляли у Талергоф і інші концтабори. Тільки за один день, двадцятого серпня, у Львові арештували тисячу двісті чоловік. У селі під Бібркою селянина Терлецького прив’язали до гармати і волокли дорогою, регочучи, показували втішно пальцями, як він головою об каміння б’ється та стікає кров’ю. В Цуневі австрійці арештували шістдесят селян та вісімдесят жінок з дітьми, чоловіків вишикували під деревами, і солдати-румуни накидали їм зашморги на шию та вішали одного за другим.

– Ану, перевірте, хто ще дихає, – наказував старший наприкінці.

І солдати довершували свою справу багнетами.