Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

25

Іван Корсак

Сивий серпанок туману-дощу плив поволі за віконцем мансарди, чутно було, як бляшаним дахом лопотять великі краплини і з шумом збігають униз, крізь той серпанок хіба смутно проглядаються барвисті прямокутники червневих полів та городів, а вдалині рідкуватий лісок зеленіє на горбиках. Олександр Скоропис із дружиною Вікторією вперто вирішили перечекати негоду і ще побродити ліском-переліском – вчора знайшли десяток суниць і аж однісіньку сироїжку.

Настрій в Олександра Філаретовича був так само кислий, як за вікном погода. Він одержав сердитого листа від тестя, Євгена Чикаленка. Тесть добряче нам’яв-таки боки, висварив і його, і Липинського. Попри нелукаву натуру старого, здатність на словах викласти те, що на думці, не приховавши за пазухою й крихти іншого, Скоропис не міг з ним погодитися. Йшлося про цілковито різне бачення постаті Скоропадського.

«Ви пишете, що ще зрозуміли б нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об’єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на теперішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі написали, зовсім не відповідає дійсності. Слово «дегенерат», яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді, коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відповідальності за неморальний спосіб одержання влади – цей первородний гріх гетьманату, тоді я не знав, як поставитися до цього твердження.

На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе зустрічатися з ним, обговорювати самі різнорідні справи як теперішні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже, – на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна, з державним розумом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалістів-федералістів…»

Олександр Філаретович написав «людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна» і завагався. А чи сповна має він тут рацію? В порядності Павла Петровича ніхто не сумнівається, а от щодо волі… Справді, Скоропадський інколи довгенько-таки запрягає, метушню не вельми шанує, не має звички зверхньо розмовляти, властивим йому, видавалося б, генеральським тоном. Однак як набіжить критична мить, діє доволі рішуче. Хіба забув ти, Скорописе, як десять міністрів його кабінету подали Скоропадському записку, де серед інших «федералістичних» викрутасів зажадали, щоби російська мова була державною нарівні з українською? І що вчинив тоді гетьман, який українською сам ще толком не володів? Скоропадський негайно відправив весь кабінет у відставку, ввів до уряду семеро визначних українських діячів, і цей кабінет на першому засіданні не тільки відхилив «двоязичіє», а й ухвалив кардинальний для України закон про автокефалію церкви.

Вікторія спустилася вниз порати обід і вже вдруге гукала чоловіка до столу, але йому не хотілося відриватися від листа, він мав сповна викласти всі незгоди з людиною, яку поважав не лише як тестя.

«Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, «люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський». Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть такий висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не підемо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з державно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите – чому Ви нам очей не розкриєте?»

Олександр Філаретович на якусь мить відклав ручку: напевне, останні рядки викреслити слід, надто круто для зятя, зрештою, навіть як до уваги не брати родинні стосунки, то однаково якимось докором звучить те людині, яка на такий докір зовсім не заслуговує. Але ні, він не викреслюватиме нічого, надто велика і непідробна повага до Євгена Харлампійовича виробилася впродовж років: попри несхожість вдач, щось вловлював Олександр Філаретович спільне у Чикаленка з Липинським, чимось подібними один до одного були, так обоє й не навчилися упівсили за справу братися чи ділити на частки себе між справою та всім іншим, житейським і cум’ятливим, що від діла хіба відволікає.

Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йти до столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолонути страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мав дописати листа на одному подихові, перерва розм’якшить, не все з думки сповна на папір ляже – десь малодушність, чого доброго, напливе…

А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича від злих нашептів та наговорів, якими емігрантське середовище так насичене, як вологою повітря отам за мансардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересудів – чоловік бо через здоров’я не завжди має змогу варитися у закіптюженому та обсмаленому політичному казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилося чувати, навіть несусвітнє таке.

– Я задушив би власними руками Скоропадського, – цілковито щиро зізнавався знайомий, якого байдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.

– А то ж за які провини?

– За розстріли та шибениці для українців.

– Чи ж то за його наказом?

– Атож, певні люди казали…

Коли ж Олександр Філаретович просив назвати хоча б один достеменний факт, то наводили різні каральні експедиції. Насправді ж, як неважко було з’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи москалів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочана не Скоропадський до страти судив, а сталося те з мовчазної згоди Симона Петлюри…

До столу Скоропис добрався тільки опісля догани вельми суворої його Вікторії, але все ж на папір поклав останні слова:

«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа сердилися… Тут же одверто написане те, що думаю у відповідь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрутно. Щиро Ваш Олександр».

…Як задощило, вмить замурзалося все до виднокраю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мов хустиною хто по запотілому склу тернув, – Олександр з Вікторією ще до вечора назбирали піввідра сироїжок, що навперейми розкривали до сонця свої капелюшки. І то було в метушні розтерзаного і розшматованого емігрантського життя такою рідкісною втіхою…