21
Іван Корсак
Кахкав ситою качкою паровоз, пускав угору довгу цівку білої пари, рушаючи з віденського вокзалу, на прощання махали руками услід потягу ті, хто на пероні проводжав пасажирів, роз’їхалися учасники установчого зібрання хліборобів-державників, і Липинський найняв візника, вертався у враз спорожніле своє помешкання. Але не було у В’ячеслава Казимировича відчуття того полегшення, що звичне після справи доконаної, навпаки, клопітливі думки голову обсідали, як наприкінці травня дрібна мошкара у мокру погоду обсідає худобину чи людину в рідних його Затурцях…
Можна ще підписати хоч п’ять засадничих і вельми правильних документів, сотворити кілька союзів або спілок, але все лишиться мертвим, зжовтілим від часу папером, як не буде твердого шляху, що ним той союз чи спілка рухатися має, як не буде твердої теорії. Такої твердої, як бруківка ота, якою стугонять під ним колеса найнятого візниці, – покладена бозна-коли, та бруківка століттями тепер людям слугує.
Так, В’ячеславе, тобі вже не треба, звісно, починати з чистого аркуша, який перед собою поклав і ото мізкуєш про заглавні рядки на ньому. Насамперед потрібно заснувати видання, хай воно на перших порах ще не стане періодичним, прийдуть колись же ліпші часи, налагодиться регулярний вихід; навіть назву його обговорили й узгодили – «Хліборобська Україна». Ти видрукуєш у тому виданні свої «Листи до братів-хліборобів», он стос чималенький написаного на столі лежить, і той стос щодня підростає. З пережитого, зболеного і вимученого за останні роки ти дійшов для себе безперечного висновку, що бідою найбільшою і найскулкішою став брак чіткої теорії побудови держави: один з даху волає почати будову, другий кличе столярку найперше стругати, а третій ніяк не зважиться, чим той дім критимуть… Через брак того креслення, бодай начерку первісного, і чвари поміж теслів та мулярів безперестанні йшли і діло на підвалинах ще губили.
А як вже писав свої «Листи до братів-хліборобів», то принесла пошта від Андрія Жука привітання з ювілеєм, трішки гірким ювілеєм, трішки ностальгічно щемливим: то ж бо десятиліття збігло від таємної наради у Львові українських емігрантів і галицьких діячів. Як давно те було, коли ти запропонував створити Український інформаційний комітет, почати видання «Вільної України», готувати меморандум для підвалин Спілки визволення України. Інформаційний комітет запрацює, жилавим вродиться, з виданням, на жаль, щастя не мали, а Спілка визволення в плоті й крові постане лише років через три.
То не десяток літ, то життя цілісіньке промайнуло, де за спиною війна світова, заметілі на розбурханій колотнечею революційною твоїй землі, життя непросте дипломата. Все відкинувши, взявся відписувати давньому приятелеві.
«9. III. 1921 Райхенав
Любий мій Товаришу!
Дуже сердечно дякую Вам за Ваші привітання з нагоди нашого десятилітнього ювілею. Ваша картка глибоко мене зворушила і разом навіяла сумні думки. Хто сьогодні більше знає на Україні про цей наш ювілей, який все ж таки має деяке значіння для історії нашої політичної думки і нашої культури? – Жук, Липинський і хіба Бог, якому колись розкажемо про те, як повинна була бути збудована і як дійсно будувалась Українська Держава. І де сьогодні всі ми, учасники наради у Львові 4–6 марта 1911 року? Роз’єднані, розпорошені, посварені, ображені взаїмно – одно слово, повернуті в «первобитноє состояніє» до цієї наради. А ми ж мали в своїх руках талісман-ідею, ідею, яка в кінці перемогла, викинувши нас одночасно за береги життя…»
Тим паче, гадав Липинський, запечатуючи конверт, потрібна теорія, яка до кореня скосить оту найбільшу нашу біду – чи то вроджену, чи занесену лихими вітрами, мов гидкий осот, який запаскудить цілісіньку, так дбайливо доглянуту досі, нивку.
«Всякий повинен знати, – писав Д. Греголинському, – що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво. Як же зробити, щоб цієї сварки і роз’єднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати про всяк час».
А на нотки зневіри, такі зрозумілі й такі неприйнятні, відказував без вагань:
– Державна неміч, в якій опинилася Україна, не вічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державности, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зумієм ми врешті як держава народитись, чи знов в момент народження згинемо.
«Як же і хто будувати має, – думав і нотував ті роздуми Липинський, – чому один етнічно відмінний люд, «посідаючи свій окремий характер, тип, територію, окрему розговірну мову (напр., провансальці, бретонці, шотландці, ріжні германські племена, кашуби і т. д.), націями не стали, а инші такі ж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивідуальної нації розвинули? Значить, не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку об’єднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей».
Хто вони, ці «Божі люде» нації? – запитував сам себе, як писав, Липинський і навіть роззирався мимовільно порожньою кімнатою, мов десь у закутках міг їх раптом видивитися та вигледіти.
Він назве їх, аби уникнути довгих окреслень, національною аристократією. Хай то буде означенням групи найкращих в той історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в той час організатори, правителі та керманичі. І не важить, чи то лицарі-феодали, двірська французька шляхта і офіцери Наполеона, прусські «юнкери» часів Германської імперії чи фінансова буржуазія, що править ниньки Америкою, російська бюрократія часів імперії чи англійська робітнича аристократія – навіть теперішні російські «совнаркоми», коли б вони не пограбували російську націю…
А ще маєш виписати, В’ячеславе, все про матеріальну силу і моральний авторитет, без яких не буває національної аристократії, про володіння нею землею, виробництвом і зброєю, так багато виписати і на поличках ретельненько все розкласти… Інакше як пояснити, що червоношкірі індіанці живуть досі в відведених американським урядом загородах – хіба серед них бракує хоробрих і войовничих, з великою волею до влади вождів? Адже правлять вони своїми «націями» в чітко окреслених дрючками-загороддю межах, мають в очах співплемінників авторитет, бо найбільше убили на ловах звірів і найбільше у них здобутих скальпів. Та коли ця індіанська національна аристократія, навіть у часи, коли індіанців було більше, ніж білих, захотіла зайняти місце національної аристократії Сполучених Штатів, то могло це статися тільки у двох випадках. Або коли біла нація сама знищила б свою рільничу, промислову і військову техніку та вернулась у час, де все вирішує прицільний кидок томагавка, або коли б індіанці витворили вищу воєнну техніку, державну та військову організацію – а доти виглядати лише сумовито та ностальгічно індіанським вождям з-за дрючків чи дротів огорожі…
Так ще багато виписати потрібно…
А мету книги своєї викласти маєш у передмові, яку чи не в останню чергу писатимеш:
«Для державного унезалежнення України як від Варшавської, так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і всі «нації» України об’єднати під спільним гаслом політичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини). Ви ж під’юджуєте мешканців Української Землі до боротьби між собою: одні під гаслом зненависти соціальної, другі під гаслом зненависти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків…»
Зрештою, переднє слово до книги можна потім колись дописати, але перша, трохи їжакувата, сторінка його вже покладена на папір і чекає своєї пори на продовження:
«Коли в руках Ваших, читачу з ворожого табору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте: на що вона? Скептик скаже: це ж нездійсненні мрії, утопійність яких виказало життя. Що ж з того, що автор цих «Листів» від початку своєї громадської праці боровся з тупістю панів і інтелігентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної єдности з народом і його представниками – інтелігентами, а його інтелігентів – до піддержування українських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо».
А шлях до цього, як не міркував Липинський, найімовірніший і найпевніший може бути тільки один – конституційна монархія:
«І у панів українських найшлось ще стільки українського державного інстинкту, чести і відваги, щоб здригнутись на згадку історичного Імени Гетьманського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніального розкладу»…