Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

17

Іван Корсак

Горів його дім у Русалівських Чагарах.

Він метався світлицею в напівпам’ятстві, гатив кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, та все намарне; між тим крізь щілини вужами вповзав сизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі піднімався все вище і вище, вже й до пояса став сягати, забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені, полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививалися за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазирали крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…

– Рами віконні ламайте, рятуйтеся! – голос Левка Зануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.

Як же воно так, змайнула подивована думка в Липинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже й могила досі травою поросла, а він усе ще гукає через роки, йому порятунок радить?..

В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжко закашлявся, мов той сизий ядучий дим справді щойно лещатами безжальними чавив йому груди, той сизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату, міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досвіток, що займався за вікном його віденського помешкання.

Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикмети, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусь негаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі, коли після справжнісінької таки пожежі ще довго лишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горілого. Навіть коли вже був у посольському кабінеті, зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непояснима тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кілька разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитися хотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивітрився з думок.

Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непояснювана тривога раптом підтвердилася.

Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжим дипломатичним пакетом.

– Полковника Болбочана розстріляли, – замість «добридень» проказав упівголоса.

Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі.

– Боже милий, що діється, думав Липинський, при нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна свідома і чесна одиниця на вагу золота важиться. А Болбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, був одним серед найвизначніших українців, які пристали до національної роботи допіру в часи революції, дещо пізній, але пристали щиро й усією душею.

Липинському оповідали про похід Запорізької дивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства з півостровом перед підписом договору у Бересті душа кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбочаном він просто не міг.

Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися на раптово потривоженій весняній воді, українське військо брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби не козацька зухвалість та витончена психологічна гра командирів, – стрімко просувалася Запорізька дивізія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і ось вже вона на вулицях Сімферополя.

– Ніде по всій Україні, – оповідатиме згодом учасник походу, – не стрічали нас з такою непідробною радістю, як зустрічали нас і вітали тут, в Сімферополі…

Воно й зрозуміло: на вулицях, після втечі більшовиків, ще хиталися на вітрах тіла повішених, ще не всі вікна в домівках засклили після погромів червоних.

Рідко біда самотиною ходить, тож оскільки Німеччина собі накинула виголоднілим оком на ласі для них кримські простори, то війська генерала фон Коша оточують українців та враз беруть під контроль найважливіші в місті вузли.

– Скласти зброю, здати майно. Ви інтерновані, – з прусською прямотою висунув генерал ультиматум.

Мовляв, пояснила німецька депутація, за Берестейською угодою то не ваше, нічиє майже лишилося, то вже ми тут господарі. І папери перед Болбочаном, як карти ворожка, переконливо розкладають:

– Ми давали запит у Київ, і нам з міністерства військових справ УНР відповіли, що про вас вони зовсім не знають та ніяких завдань воювати в Криму не давали нікому.

Отакої…

Тим часом Болбочан розробив два паралельних плани звільнення Криму від червоних частин, а німецькому командуванню висунув зустрічні вимоги: Запорізька дивізія відступить лише після наказу повноважних на те своїх урядовців, зброї не віддасть, хоча рух транспортних і санітарних частин, як компроміс, готова узгоджувати з німцями.

Слава Богові, прибув генерал УНР Зураб Натієв, безпосередній начальник Болбочана, і, як старший військовим званням за фон Коша, залагодив конфлікт.

Між тим німецьким штабістам вдалося якось налагодити зв’язок з Києвом, але звідти Петрові Болбочану по черзі надходило:

– Україна не забуде ніколи жертовності Запорізької дивізії.

А ще через півгодини:

– Радимо прийняти вимоги німецького командування.

У цій безтолковщині немалого труда вартувало Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії. А вона таки зберігалася, як лишався беззмінним напис на дивізійному прапорі довкола тризуба:

«З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці не належали ніколи до тих, про кого гірко згадуватиме О. Вишнівський:

«Ці «отамани» вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом – з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, видавав із цього приводу найгостріші накази».

Ті накази здебільшого не виконувалися.

Липинський терпіти не міг безвідповідальності та розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібнішому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлютувало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюйство. В його публікації про українську гетьманську традицію, якій надавав неабиякого значення, замість «германське варварство» раптом читає… «гетьманське варварство».

Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липинським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись, докинув:

– Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якби Болбочан не був таким йоршистим…

В’ячеслав Казимирович тільки головою покрутив – так, мов була вона якась окремішня і не зовсім слухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припасувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листом Петра Болбочана Головному отаманові, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальникові Генерального штабу, головам Українського Національного Союзу і Українській партії соціалістів-самостійників.

«Ви думали тільки, – гнівно писав Болбочан,– над всякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще й найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не казатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-большевиків, і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдиної Росії»…»

Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана у чомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так, як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничий з’їзд», який став закликати до повалення Директорії, Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько. Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтавщині, що не визнавала української влади і підбурювала люд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася на Запорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січових стрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємного чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і згодом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Континенталь», де в сусідньому номері мешкав тоді Симон Петлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, то чомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайшли часу поцікавитися долею уславленого командира.

Ще за Петра Болбочана пробували заступатися його побратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжці звернулися до уряду з постановою:

«З болем у серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми… зазначаємо, що життя отамана Болбочана ми рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР. Отамана Болбочана ніхто не має права відірвати від нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот, вояк-лицар і заплямованість його честі не доказана».

Спільно із Січовими стрільцями запоріжці намірилися навіть потяг з урядом захопити і утримувати його доти, доки не звільнять їхнього командира. Звинувачення Болбочана у спробі вчинити переворот вони щиросердно вважали вигадкою і злою нісенітницею.

А це опис допитів та його останніх днів, – мовив Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало говорити, мов камінець який десь у роті тримав, сказав і відразу вийшов.

В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої катували полковника Болбочана в останню ніч, як кров’ю стікав і врешті збожеволів.

– Симулює! – не вірили і катували далі.

Спершу двічі виводили його на розстріл, копали яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня двадцять дев’ятого червня було винесено вирок – такий самий, як раніше виносили йому по черзі большевики і білогвардійці.

Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці підняли рушниці.

– Вогонь!

Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці боялися.

Удруге лунає команда:

– Вогонь!

І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно каркнула десь збоку ворона.

Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буряковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет, вистрелив напівпритомному в голову і за комір поволік до готової ями.

Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорожно й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками за груди…

Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо і чистий папір – Липинський писав заяву про власну відставку.

– Факт розстрілу отамана Болбочана, – не втихомириться душа і через роки, – се тільки вище, видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата…