Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

19

Іван Корсак

Подібної пори хвилюючої краще чимдуж утікати із затісного помешкання – у весняних віденських парках зеленим туманом оповилося гілля платанів і кленів, досі аж до оскоми сумних та сірих, їжилася пружною щіткою трава, не припала ще курявою, якою ностальгічно манило пройтись босоніж, і легкий вітер доносив з-за міста ледь чутний дух свіжої, щойно з зимового сну, сирої ріллі. Та не на променади приїхали до Відня Д. Дорошенко і М. Тимофіїв, С. Шемет і О. Скоропис-Йолтуховський, С. Крилач і М.Кочубей… Уже котру годину точиться мова про засадничі документи, на яких має знятися нова спілка за нових обставин, Український союз хліборобів-державників.

– Збудування міцної незалежної Української держави, – коли читав, час до часу піднімаючи погляд, коли переказував власний текст Липинський, бо й передрукувати не встиг, – є нашим завданням. Рада Земель має стати законодавчим органом, тимчасовий адміністративний комітет згодом, по заняттю території, творитиме кабінет міністрів, дорадчим органом буде Генеральна Рада при Начальному Вождеві, себто головнокомандувачу війська, Гетьманові Держави. Се є конституційна, правова, а не самодержавна, монархія…

Крізь напівпрочинене вікно пискнули жалібно трамвайні колеса на повороті, долинали задерикуваті голоси хлопчаків, продавців газет, що викрикували найінтригуючі заголовки, і десь далеко поважним басом відізвався пароплав, який підходив до річкової пристані.

Восьмого травня 1920 року вони підписали угоду від імені новопосталої монархічної організації. То був перший підготовчий крок перед розробкою В’ячеславом Казимировичем статуту і регламенту УСХД, які мали бути підтверджені уже по новорічних святах 1921-го. Діяльністю новоохрещеної УСХД мала опікуватися Рада Присяжних, яку очолив Липинський.

Ревнивим оком на справу Липинського, Скоропадського та їхніх однодумців відразу ж накинули ті, хто хотіли так само добра землі своїй і своєму людові, хотіли, аби чужий черевик не топтав більше зерня ні в полі, ні в душах, не пливли чорні дими над селами і полями, – та кожен сповідував правду власну та її мав за найправовірнішу. Ще тільки з вікон вагонів на весняні поля виглядали, їдучи до Відня, учасники першого зібрання хліборобів-державників, як уже в департаменті чужоземних зносин уряду УНР в екзилі лежали папери про ті наміри, повідомлення з грифом «таємно» і «дуже таємно» про контакти Скоропадського не лише з гуртом В’ячеслава Казимировича, а й з полковником Зеленським, німцями Альвенслебеном і майором Гассе, про барона Кноррінга з близького оточення гетьмана, який задля його справи щільно працює з американськими і англійськими банками; щоправда, відзначалося, «із московськими кругами гетьман не зноситься». Нерідко в ті папки з таємними грифами поряд з правдивими вістями прилітала «качка», яка лопотіла бозна-звідки взятою чуткою про двадцятитисячну армію на теренах Чехії для Скоропадського, що ось-ось піде через Бессарабію в Україну.

Зелена жаба завидок ураз пристрибала, як дійшло про продаж Скоропадським жінчиного маєтку в Британії за двісті мільйонів німецьких марок; окрім завидок до Яфета була й зрозуміла тривога, бо ж за такі кошти чималенько різного можна вчинити.

Своя правда у віденському тижневику «Боротьба», в редагованій Володимиром Винниченком «Новій добі», у журналі «На переломі» Олександра Олеся, якому неймовірно хотілося чистий духовний простір в еміграції витворити, та все чомусь не завжди вдавалося. А найбільше дратувало В’ячеслава Казимировича, що замість зведення цільної, знаної вже раніше гетьманської держави, десь взялася єзуїтська потуга роздерти, розшарпати і розшматувати люд на «кляси» й «прошарки», які мають між собою на смерть чубитися; звідси й хотіння у тій шарпанині від немочі власної частенько жар загребти чужими руками. Без вихилясів він викаже те Андрієві Жукові:

Сьогодні Винниченко на своїм «посліднім» відчиті заявив, що проти «української реакції» і «української буржуазії» він готовий знов увійти в союз з Російською комуністичною партією. Отже ж, що дивуватися сій «буржуазії», – а принаймні тій її неідеалістичній частині, яка хоче їсти галушки українські не менше Винниченка зо всякими Р.К.П. і заключає союз чи то з Росією, чи то з Польщею.

Так було, так буде, доки в її духовнім життю провід вестимуть глупі хитруни типу Винниченків, Клименків і т. п., у яких єдиним щирим і нехитрим єсть їх зненависть до «панів»…

Ще Липинський полюбляв згадувати, як Сергій Єфремов передражнював манеру письма винниченкового:

– Таж Винниченко не пензлем пише, а щіткою, – і Єфремов руками розмахував, як той щіткою незграбно та неоковирно орудує.

Мило так і запобігливо всміхався Іван Полтавець-Остряниця, як був при правлінні Скоропадського генеральним писарем. А тут раптом долоні чомусь засвербіли, взяти самому в ті долоні булаву гетьманську захотілося: відколюється і власне козацтво засновує. То в Мюнхен переїжджає і дружбу з майбутнім міністром східних територій гітлерівської Німеччини А. Розенбергом заводить, то бачать його в оточенні монархістів російських, то подейкують про його перемовини ген з неблизькими куклукскланівцями…

– Я нелегально вернувся в Україну і воював у Холодному Яру проти большовика, – каже він, і ніхто йому чомусь не вірить. Українське національне козаче товариство (УНАКОТО) невідомо звідки раптом має чималі кошти й починає діяти, окрім Австрії та Німеччини, у Фінляндії, Естонії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Болгарії, Марокко і навіть… Ватикані.

В’ячеслав Казимирович тепер багато писав. Писав, аж руку інколи зводило направець, він вставав, ходив кімнатою і розмахував тією рукою, мов гіпнотизер, що приспати хоче на сцені довірливого глядача-добровольця, а як уже зовсім від болю у грудях заливав очі піт, то пробував далі писати лежачи. Полтавцю-Остряниці він незадовго відповість:

«Основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігентської «партійної» гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії – боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря – серед українських низів…»

Мов продовження давньої суперечки з Володимиром Винниченком про «соціалізацію», «панів» та «буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного слова до читачів з ворожих таборів», що передуватиме «Листам до братів-хліборобів»:

«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його – це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня – провідна і правляча – верства, яку Ви – представники народу – своїми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починається творення Держави Української, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю звязати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська – соціялістична, націоналістична чи як би Ви її не називали – праця, буде конвульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»

Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоді лежачи, але як уже несила було, то диктував, а тоді прискіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літеру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитував текст і відправляв нарешті на пошту.