3

Іван Корсак

Невимушено, мов знайомі були давним-давно, хоча бачилися досі лише два-три рази, запросив Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.

– Приходьте на з’їзд українців польської культури… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундуклеївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.

Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахували тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облишили, за марної праці, рахувати далі.

– Липинський є завзятим непосидою, – розказував Матушевський Дмитрові Дорошенку. – За останній час він об’їхав низку міст і містечок нашого Правобережжя, виголошував відчити, що не всім подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто українську народність. А ще в Кракові видав на основі тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було гвалту, шляхта бігала книжковими крамницями, скуповувала поспіхом книгу і нищила.

У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седлецький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чикаленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різних вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.

Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?

Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися – тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’язала з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…

Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти меншенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розказував, як непросто провадити просвітянські справи в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».

Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав просвітянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.

– Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.

А був він таким губернатором, що вельми за чужими жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.

Потому розіграли багатоходову шахову комбінацію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби правильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославському янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої «Просвіти» – головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.

Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла правильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, натомість приязне керівництво години викладання та шмат платні добряче підрізали…

Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдесятих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Антоновича, Рильського, Драгоманова, – В’ячеслав Казимирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziejów Ukrainy».

– Я дякую вам, дякую красно, – зморшки на обличчі старого збігалися в тихій усмішці. – Уже навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та розіслати її добрим людям.

При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять з половиною рублів і дарувати – таки непросто… Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне помешкання Михальчука, де збиралися найперші громадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадцяти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгоманова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі заложити вільну трибуну для українського слова…

– Нині відпускаєши, – мовив Михальчук, похиливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить; і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого, літами причавленого могіканина українського руху невидимими руками перекладалася на плечі молодих…

– Нині відпускаєши, – мовив старий Михальчук, і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судорожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льодинку.