27

Іван Корсак

Від Чикаленка не сховалася втома на зятевому обличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жовтизни, мов аркуш газетного паперу, що пролежав кілька днів на підвіконні під прямим сонячним променем. Олександр Філаретович заїхав в Карлсбад провідати тестя – власне, заїхав попутно, бо прямував на Берлін, аби здобути там гроші для В’ячеслава Липинського.

– Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича у Швейцарію, – оповідав мету подорожі Скоропис, – кажуть, що він довго не видержить, коли не виїде туди.

– Шкода мені дуже цього чоловіка, – розумів клопоти зятя Євген Харлампійович. – Як там не було б, але то один з найцінніших наших робітників.

Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича ще раніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшла про другий випуск «Хліборобської України»:

– То досить велика книжка, і є в ній багато солідних статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липинського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно пролежав знов майже місяць з температурою тридцять дев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, що у нього також легені хворі, а од легенів вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніяких не має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину – і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба: друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго альманах не виходить, що все бракує грошей, а позичить ніде.

Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і на Липинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.

Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропадський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою і тепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була 1918 року – він набрався досвіду, став свідомим українським націоналістом та самостійником, розвився політично взагалі…

Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять, гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формі для наших земель традиційного гетьманату, монархії та імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилі дуби, люд обирає тепер якийсь демократичніший путівник… А Липинський всієї моці до того ж докладає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину під задумку ту непевну підкласти.

«Як можна в сей час, – писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть не обурений, а такий роздратований і злий, аж між рукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскри сердиті проскакували, – коли людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархізму, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говорити про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парламентаризм, ні радянські форми не зможуть привести до порядку розбурхане море, втихомирити отих звірів ненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирителя», але возводити се в систему, проголошувати принцип «единовластия» в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розвалу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятували його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними – других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества».

З іншого ж боку, наше населення так змучилося, гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від безладдя, анархії та большевицького раю, що радісно стрічатиме і Скоропадського, який вже раз довів, що він здатен створити державу, в якій запанують спокій, лад і можливість жити й працювати; а коли й траплялися надужиття (каральні експедиції тощо), то дуже вони були гуманними порівняно з большевицькими, бо тоді не розстрілювали, тільки шомполами били, та й то наперекір Скоропадському…

Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого, людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлампійович, що колись самому Скорописові і дочці Вікторії в лиху пору неабияк Липинський у поміч став. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі до Відня, то негадано занедужав серйозно Олександр Філаретович та надовго зліг. А вибралися вони хіба з благенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.

– Липинський нам дуже багато поміг, – оповідала згодом Вікторія. – Ходив часто до хворого Олександра Філаретовича, виробив там документи, виплатив гроші…

Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липинського про перепони й пороги в такому многотрудному в їхньому становищі видавничому ділі:

– Нашу невеличку літературу видаємо власними коштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих, які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили.

Така ось доля чистісінького поміщика, до того ж потомственного, В’ячеслава Липинського, як, зрештою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких та завше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та й Скоропадський до схожих буржуїв належить: як став гетьманом, то запропонували йому в Маріїнський палац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав, як Керенський, у час людської біди чорної в палацах жити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охороною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синові малому Данилові взагалі місця забракло, то у ванній кімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє, господарюють усі, город тримають, свиней, курей і навіть козу. А тим часом члени Директорії порозкрадали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлампійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а коли розбігалися після катастрофи, то кожний з них повіз із собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, що ці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нерви під час будування Української держави.

У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька рядків, таких суголосних рядкам Липинського про Хама і Яфета:

«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатилися з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх…»