Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

13

Іван Корсак

Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липинський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінький глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.

Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-другий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.

Ось цим полем він бігав малим поміж житами, що переджнивними хвилями колихалися, бігав, сторожко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка? Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в житах краси неймовірної підступні русалки, у довгих білих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж до колін, – за гарними хлопцями полювати вони полюбляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смерті залоскотати можуть… Хто побачить русалку, то буде щасливий, тільки розказувати про зустріч не слід ніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тож озирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядався зі сподіванням і водночас з острахом.

Не колихалися жита на тій фотографії, що привіз Станіслав, натомість на полі, що його знав змалку, були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівечена земля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то була не родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі не знаної планети, поспіхом змальована недбалим олівцем якогось аматора.

– Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєтком наприкінці весни шістнадцятого, – казав Станіслав, відвернувшись чомусь до вікна. – Але знати замало, хоч на фото побачити слід.

Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпечена праска Першої світової волинське село Затурці й усе навколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинним маєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точніше розвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першого травня захопила Затурці. Супротивник раз по разу відкидав війська росіян, але й сам не втримався. До десятого червня, у час безперестанних боїв, Відень з Берліном перекинули сюди війська з інших фронтів, тут уже діяла велика австро-німецька група генерала Лінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавалерійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули звідусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку:

Утрати восьмої армії надто великі. Становище критичне, без подальшого поповнення скоро ні´ з ким буде йти у наступ.

Марно виглядав генерал ту поміч за димами, що знімалися над хатами, над обезлюднілими селами та випаленими полями, димами, що затягували весь виднокрай. Врешті знекровлені обидві сторони перейшли до позиційного протистояння – і так уже перестрілювалися вони, рвучи на шмаття безневинну землю, доки не рухнули, не посипалися обидві струхлявілі імперії – Австро-Угорська і Російська.

…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних евакуювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї, інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди, як же непросто буде колись відродитися… А вже у селі став творитися перед війною дух осілого люду, дух українства: потроху твої земляки перестали відчувати себе просто тутешніми…

Снаряди, що падали на переджнивні поля, вулички і домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони розривали невидимі ниті спільноти людської, творені впродовж століть, – хтось, може, сюди повернеться, а комусь боляче буде навіть глянути на головешки і попіл на рідному, ще прадідівському отопчищі…

– З усього маєтку, – казав Станіслав, так само невідь-що видивляючись у вікні на віденській вулиці, – вціліли частково лише стайня і дім. Росіяни винищили половину лісу, австрійці цього не робили не тому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскування розташованого там свого вояцтва.

А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв за багато літ не стачить, аби до життя повернути змарновані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з дна окопів поверх родючого шару викинуто мертвий грунт, заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, що поснували щетинистим павутинням чималенько з семисот тринадцяти гектарів маєтку, – і коштів забракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляється з варшавським товариством «Агрінком» про відбудову тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянам землю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити, бо від неї лишився один лише котел, та й той прострелений. А ще сушарка для хмелю, а ще…

Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили за вітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так про зарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, що на цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такій же хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську, австрійську або німецьку уніформи, понівечили-схамили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю та пошануванням до цього куточка землі лаштоване.

Але як узяв Липинський наступне фото, то сперш тільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк не тямив, що перед ним на знімку, тоді, як забракло повітря, розстебнув комірця сорочки.

– Боже, – тільки й здужав на слово, розпізнавши в руїнах . У цьому храмі його охрестили, тут він приймав перше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки старовинного органа – ті звуки підносили душу людську, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрасним і чистим, мов повертався дивом в Творіння найперші дні…