24
Іван Корсак
У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу виймав кишенькового годинника на масивному золотому ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського міністра закордонних справ, поставився приязно. У Будапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна, і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін будинків столиці людську кров по «червоному терорі».
– Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріальній, так і моральній помочі гетьманському рухові, – граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи невеликі поміж ними чомусь робив, – він не збирався ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикрити її обтічними, занадто туманними дипломатичними вихилясами.
Гетьманський рух поступово набирав сили в різних країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього кола з української еміграції.
– Скоропадського заступає в Лондоні якийсь мудрий чоловік, – пробували вони вираховувати «мудру людину», яка акуратно й толково помагала контактам з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа-Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху міцнів.
– Але то лишень окремішні наші кроки, – мізкували в оточенні Липинського. – Гучніша акція потребується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й в еміграційних колах піднесла авторитет Павла Скоропадського.
Нагода для цього небавом насувалася вельми зручна, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала українське питання винести на розгляд.
Доволі несподівано до Скоропадського звернувся дипломатичний представник від Західноукраїнської Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не вважав себе досі гетьманським прихильником:
– Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін, ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препорученню нашого уряду подав разом з радником посольства доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього місяця, і на черзі стоїть питання про прийом України. Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду України, а про допущення українського народу, яко суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я думаємо, що кожний український патріот, а особливо відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого боку звернеться про прийняття українського народу до Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої держави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте суверенність українського народу, то ваше таке теперішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…
В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропадського, грунтуючись на його праві голови держави.
І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:
«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними партіями».
І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українського, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федерацію з москалями грамоту написав…
От тільки автори представлень мов очі позав’язували та вуха позатулювали, коли Скоропадський публічно казав:
– Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може врятувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх таборів до чесного вирішення українського питання, я вважаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні братерські відносини… В той момент, коли Україна перебуває в боротьбі за своє право на життя, не маючи нізвідки підтримки, говорити про федерацію з Великоросією, яка не існує і має значно менше шансів існувати в даний час як народ, що дійсно живе своїм життям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхувати свій рідний край до провалля…
А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлумачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного, їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим народом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях «Лозанської газети» пробував докричатися:
– Одначе я переконаний, що для майбутнього спокою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур – це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…
Закружляло, замело в суперечках серед емігрантського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок, кружляв той вихор, аж очі сліпив.
Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один – в ліс, інший – по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду звучить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від наддніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо – український голодомор – сором’язливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…
А Липинський почувався по тому, мов ліками передозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.
Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможи їм хоч колись спам’ятатися…