22

Іван Корсак

Чимось Липинському та його однодумцям їхня справа нагадувала парусного човна перед бурею, коли на півнеба зависла над головою чорна, аж синювата грозова хмара і вітер раптово дме то в один бік, то завертає в інший – ледве встигай, моряче, поратися зі стерном. Що б не робилося в емігрантських колах, доброго чи не вельми, обов’язково хтось знайдеться і заволає тут же: «Не так!»

Переслали В’ячеславу Казимировичу вирізку з газети «Вперед», де в публікації під заголовком «Реакція працює. Затії московських і немосковських реакціонерів» теребили серед інших і його ім’я.

«Берлінський кореспондент «Daily Herald» подає цікаві вістки про новий центр затій московської реакції: Берлін. Реакція групується біля княжни Барятинської. В її кімнатах стрічаються англійські та французькі офіцери з провідниками московських протибольшевицьких кругів. Одним з головних організаторів нової білої армії є генерал дивізії армії Юденича Родзянко. Кожний з новобранців має дістати 1 000 марок готівки і 30 тисяч марок як депозит в одному з німецьких банків для рідні.

Намірами усіх реакціонерів являється здобути українську територію, а відтак вдарити на Московщину. Щоби скаптувати собі українців, думають іменувати українського гетьмана з автономічною властю. На прикметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик з Полтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, монархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначе має найменше шансів.

Для надання цій акції національної закраски позискано українську групу «хліборобів-демократів», здекларованих гетьманців. Ця група утворилася минулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна. На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис-Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з англійськими та французькими імперіалістами.

В Баварії заложив Скоропадський вербункову станицю для боротьби з большевиками під протекторатом німецьких центровців. Головний штаб Скоропадського перебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити на Московщину від полуднево-західної сторони на спілку з мадярами та румунами…»

Липинський то реготав, аж колька у бік бралася, перечитуючи замітку, то бурчав, вишукуючи в закапелках пам’яті найдошкульнішу лайку. Та нехай, врешті подумалося йому, хай собі далі пописують дурниці, Бог з ним, з тим невігласом-автором, який вмудрився до мачини правди домішати копицю дивовижних нісенітниць, брехні та чудернацьких вигадок. Найгірше і найгіркіше, що в їхню справу не вірять люди, чия репутація в очах і самого Липинського, і більшості емігрантського співтовариства бездоганною була за будь-якої погоди.

Почуте від Олександра Скорописа-Йолтуховського було для Липинського такою ж прикрою несподіванкою, ніби на сад його у Затурцях, на щойно вигулькнуле перше тендітне і беззахисне зовсім листя та юний цвіт раптово випав сніг навпереміж із градом: оббивала негода зла, нищила наперед урожай, на який вже було в душі затепліла втіха.

– Євген Харлампійович, – розповідав про свого тестя Євгена Чикаленка Скоропис, – не тільки не вірить в успіх гетьманської справи, а й вельми різко про неї відгукується… Ви ж знаєте чикаленківську натуру, він просто в очі говорив Скоропадському, що Павло Петрович відвернув народ від українства. Євген Харлампійович, як відомо, був рішучим ворогом повстання проти Скоропадського, каже, він все надіявся, що той набереться розуму і, хоч в своїх особистих інтересах, стане українцем. Але коли почалося повстання, то Чикаленко чомусь утвердився на думці, що Павло Петрович просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержатися на висоті, він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар’єри, став попихачем добровольців з тих загонів, що формувалися для Денікіна. Оті «добровольці» топтали бюсти Шевченка й Франка, коли зайняли під казарми «Український клуб», де ще недавно Скоропадський, видавалося, цілком щиро говорив про самостійну Україну…

Олександр Філаретович мовив те з жалем, опустивши винувато очі, начеб то не тесть, а він сам такий безвірник, що без вагань навхрест перекреслює всі їхні наміри і діла. Не хотілося тільки Скоропису говорити про різкіші оцінки, які Чикаленко давав у листі до нього.

«За увесь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони опаскуджували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських добровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради…

Я ще розумів би Вас, якби Ви зв’язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізнали, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним… Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розумних і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу».

На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі й гіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє відказав, він подумки підбирав якесь порівняння чи образ для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:

– Ми не можемо вилізти або вискочити із свого часу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого в чомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу, мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діяти саме зараз і саме за цих обставин.

А ще Липинському подумалося, що такий похмурий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гнітючий настрій Чикаленка почасти можна пояснити його істинним бідуванням. Що ж до гетьманської справи, то Євген Харлампійович не завше такий категоричний, хоч майже завше у судженнях різкий, як добре виклепана коса. В час останньої зустрічі вони розговорилися про Симона Петлюру.

– От вона, доля людська, – казав Чикаленко, з жалем похитуючи головою, – ще недавно він вважався за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тільки Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, – як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, – не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями.

Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі, Євген Харлампійович додав:

– На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу, разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа.

Якось перед тим Євген Харлампійович доволі відверто, як то завше мав звичку, виказав свої міркування про отой «революційний елемент»:

– До революції ця верства населення стояла найнижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ставився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства – оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення.

А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись у вічі незмигно Липинському:

– Та сільська маса, якої Ви були речниками, виявилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопити владу у босяка, бо тому губити нічого…