Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

28

Іван Корсак

Наче стрілка на годиннику раптово здригнулася, стрибнула й завмерла на поділці наміченій – Липинський відчув, що далі не буде вже відкладати давним-давно задуману працю «Хам і Яфет».

А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.».

З димом пустило хамство його Русалівські Чагари, з димом пішли недописані історичні праці та бібліотека, а в могилу загнало воно щирого приятеля селянина Левка Зануду. Для В’ячеслава Казимировича навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих прадавніх часів – Хамом кличуть його.

Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивці Левка таки відкрилося і зізнався нарешті він особисто – Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не дозволила йому створити сім’ю, він ходив по людях, перебиваючись випадковими підробітками. Одного разу, напившись до поросячого стану, не стримався і сам завів мову:

– А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду…

Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться інколи пригадати найбільш значуще в тих літах за спиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, він у пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитися може, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в тому минулому, мов у порожній коморі залишеної господарями домівки, яку й миші давно покинули, анічогісінько забачити у пітьмі не вдавалося; врешті від випитого його розчервонілі очі сяйнули радісно, і Григорій видав урочисто:

– А то я прикінчив Левка!

І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубував тоді голову.

Липинський писатиме про Хама українського, чому спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…

«Хамство є скрізь, – писав швидко, не відриваючи пера від паперу В’ячеслав Казимирович. – Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.

Прикметою українських людей єсть не само хамство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей…»

Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав через силу, спиняючись та вагаючись, але не написати він просто не міг – якщо хотів сам перед собою не лукавити і не брехати.

«Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фірмою «Петлюра–Винниченко» завалило українотворче діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другім випадку – так вчора як від віків – переможці, обдерши Україну в Законности, Маєстатичности, Загальности, перерізали зараз же на другий день самі себе і щезли в рабстві…»

А ще Липинському було важко й непросто писати такі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину від Винниченка – політичного діяча та Петлюру-людину від Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріали надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича, коли той вагався та просив поради.

«І не зражуйтесь першими труднощами, – писав далекого 1912 року В’ячеслав Казимирович Винниченкові. – З сучасних українських письменників історичну повість часів Хмельнищини можете написати тільки і виключно Ви. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба мати самому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не манекенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творі художньому воскресити».

Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не зміг дописати сторінку: він тільки скоса й невдоволено зиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.

І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі й порядні люди, що життям ризикують не для вигоди, не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні, чом не можуть ці люди мову спільну знайти?

Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, як буде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотворити, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою, як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не може об’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хама має виховати, а не вбивати…

А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тут роль гетьмана.

«Перший раз в історії України Владу Українську проголошено під проводом батьків, а не синів: під проводом консервативного – старшого, а не революційного – молодшого класу.

Перший раз в історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту…

Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади.

Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди…»