Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

18

Іван Корсак

Ще як заява про демісію Липинського під стукіт коліс на розхитаних в час безладу рейках котилася у поштовому вагоні до Києва, то дізнався В’ячеслав Казимирович обставини першого свого звільнення опісля зречення гетьманства Скоропадським. Якраз на Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана-господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизувалися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухвалив рішення про звільнення всього складу віденського посольства і передачу справ Миколі Троцькому, секретареві представництва.

Повідомлення офіційно мав зробити Модест Левицький, що якраз перебував у Відні після дипломатичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався про рішення департаменту барон Микола Василько, дипломатичний представник Західноукраїнської Народної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющий дипломатичний та парламентський досвід і тільки руками сплеснув, мов селянка яка в його рідному вижницькому краї:

– Не робіть цього, Модесте Пилиповичу!

– Брехати, Миколо Миколайовичу, хоч уже й вуса посивіли, а все не навчився,– похмуро опустилися ті вуса в Левицького.

– Христа ради, задля справи нашої, – зовсім не дипломатичним тоном благав барон, визнаний авторитет у цьому товаристві, який так багато зробив завдяки своїм європейським зв’язкам при укладанні Берестейського миру; чоловік з того аж спітнів і взявся залисини витирати поспішно, але якось кумедно так, як промокашкою чорнило вимочують.

І таки укоськав Модеста Левицького.

– Що діється в нас? – голодними очима запитував Липинський у гостя. – Ми тут зовсім одрізані і розібратися не в силах. Може, ви, хоч на макове зерня, звідомі?

– Та я ж в Греції був, – віднікувався Левицький, бігаючи очима кабінетом, мов шукав, де подіти ті очі, прихистити чи знайти їм надійну схованку.

– Для мене се надзвичайно важно знати, – підозріло глипав на колегу недавнього В’ячеслав Казимирович. – Справа наша уся поставлена на карту, один незручний хід – і все може бути програне, і надовго. Я писав Дорошенкові, але не маю відповіді, дні ідуть, тим часом ні слуху, ні духу…

У передостанньому абзаці того листа, як зойк, звучали слова:

«Отже ще раз прохаю дуже – напишіть докладно про все. Думаю, що не відмовите мені, во імя хоча би тої спільної праці, яку вели ми з Вами і яка страшенно трагічно не склалася так, як ми того з Вами бажали».

Змовчав тоді Модест Пилипович, уперше в житті насправді збрехав, – дорікав сам собі він ще довго.

В’ячеслав Казимирович потім дізнався про те мимовільне малодушшя Модеста Левицького. Але й крихти образи чи зла не тримав за душею, йому сам Микола Василько про те розказав, та ще й просив пошкодувати Левицького – у далекій Греції навічно в землі спочиває дружина, син на руках, сам же Модест Пилипович зоставався без роботи, без засобів для прожиття, з таким непевним майбуттям своїм, як у пониззі тумани осіннього досвітку в його такій же далекій Вихилівці на Поділлі…

Але вилізло шило з мішка, вилізли ті звинувачення, які недалекі люди невідомо з яких причин Липинському висували. І тепер уже сам В’ячеслав Казимирович вимагає від міністерства закордонних справ призначити слідство щодо того, «хто вніс більше плутанини в польсько-українські відносини і хто вів дійсно небезпечну та шкідливу для Української Держави супроти поляків політику…»

Тепер по демісії ти вільна людина, тішився чи, точніше, зловтішався сам із себе Липинський, можеш спати до котрої заманеться і світло на ніч гасити так само в будь-яку пору, можеш парками віденськими шпацірувати, як звичайний тутешній рантьє, для якого всі війни і вся світова метушня не більше, ніж грім за виднокраєм далеким – вухо ловить те гоготіння, приглушене віддалями невимірними, але все ж грім той не страшний, ледве чутний, навіть блискавиць не зобачиш…

Лист від Дмитра Дорошенка надійшов тижнів за шість.

«Карлсбад,7 серпня 1919.

Любий мій Вячеславе Казимировичу!

Мені дуже тяжко було довідатись, що Ви подались до димісії через те, що я розумів та здогадувався, що Ваша димісія звязана для Вас з дуже прикрими й тяжкими переживаннями; очевидно, щось мусіло статись такого, що Ви не витерпіли і сказали нарешті: годі! Але, на мою думку, Ви добре зробили. Ще 1½ місяці назад я, коли пригадуєте, радив Вам не кидати цеї посади, а тепер, по тому всьому, що робилось і робиться (мені докладно оповіла про це людина, що прибула з Кам.-Под.), я бачу, що лишатись не можна.

Одпочиньте, заспокойтесь, а тоді буде для Вас робота: і громадська, і наукова, і публіцистична. Ви маєте добре перо, і це може служити Вам доброю зброєю для оборони рідного краю. А я таки думаю, що обставини зміняться і не за горами такі часи, що Ви знов будете працювати на політичному полі. Ми повинні працювати для нашої України при всяких обставинах, але не при всяких обставинах можемо брати на себе одповідальність за те, що робиться урядом. Бог з ними! Горбатого могила виправляє, а ці люди належать до тих, що їх найменше може чомусь навчити історія, досвід, обставини…»

Липинський, прочитавши листа, і справді подався поблукати містом: тільки не в парк пішов, спершу бездумно тинявся вулицями, доки не вийшов на набережну, а тоді присів на краєчок лавки. Він довго дивився на плин пологих у цю тиху пору хвиль, те споглядання тихої течії води, в якій відбивалися високі перисті хмари, той плин заворожував так, як заворожує довге споглядання вогню у нічному багатті; думки стають тоді легкими, вільно і безборонно собі пливуть, куди заманеться, якось провітрюється душа і непомітно стає спокійнішою. Як бути далі? І для чого потрібен він у житті такому химерному, з якою метою, навіщо прийшов у цей дивний, неймовірно заплутаний та непередбачуваний, жорсткий та колючий світ?