Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

20

Іван Корсак

Оте роздоріжжя із казки згадалося мимовільно однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш – коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук, чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не обрав би, однаково нема певності, що на кожній ложкою мед сьорбатимеш.

Як утворили у Відні союз хліборобів-державників, то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом: треба якось помирити колишніх супротивників політичних, претендентів імовірних на український гетьманський престол – ерцгерцога австро-угорського Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Вишиваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачилося, що головнокомандувач збройних сил Скоропадський, довкола якого мали гуртуватися «українські державотворчі елементи», першим назустріч крок ступить, піде без гордині та зарозумілості і доручить Василеві Вишиваному під власним командуванням окрему військову операцію в Галичині. Тим паче, Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попередницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.

То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-поміж заростей безтолкових та чагарів.

Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому, що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький виводок: і кожна з різномастої української еміграції каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом, аж пір’я над ними знімалося.

Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті й регламенті хліборобів-державників.

– Не згоден, – головою крутив, – то може витворитися цілком авторитарний режим.

А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерцгерцогові накаркала про буцімто польську заангажованість Липинського. Те до решти заплутувало клубок, який і так заколошматили. Поступово мінявся тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський 1918 року до ерцгерцога:

– В історії наша державність і наша нація все хиталися між двома полюсами – сходом і заходом. Це хитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяжко, але невпинно і твердо йде емансипація од східних пережитків, так само в Україні західній повинна йти емансипація од пережитків західних. Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сили України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що, може, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього великого діла, то запорукою тому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.

Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумніваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, як потрібну цеглину муляр, що реставрує давню та цінну будову, Липинський дискутує з Василем Вишиваним – хоча вже проривається мимовільно роздратування:

– Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив недемократичний характер нашого статуту. Знаючи ваші колишні симпатії до большевизму, ми ніколи не припускали, що ви одночасно так шалено – як пишете – прив’язані до парляментаризму і демократизму.

Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайдалі від себе папір, коли мав відповісти на звинувачення в польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вигадував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався за книгу, аби не писати лише, але змовчати на несправедливий закид уже просто не міг:

«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви з нами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Не знаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Ви говорите про наших спольщених українських поміщиків, то думаю, що вони мають таке саме право почувати себе Українцями і брати участь в українській політиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрювати їх, що вони «стали Українцями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону.

Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте польський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється провокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою провокації…»

У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істина, як у доброго коваля гартується залізо – зле, як недогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти, бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непотрібним. Андрія Білопольського, колишнього члена Української Центральної Ради, який в Бухаресті засновував союз хліборобів, Липинський ознайомлював з перебігом подій:

– До мене приїздив Євген Харлампійович Чикаленко намовляти нас до спільної акції з Василем Вишиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує і в яку Євген Харлампович вірить. Я йому відповів, що ми не можемо про цю справу балакати доти, доки Василь згідно з даним словом, не помириться з Павлом Петровичем і не поведе свої акції в порозумінні й контакті з ним.

Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися і шуміли тоді поміж хліборобів-державників, те було рікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблискуючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, але вирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: або особу гетьмана персоніфікувати, як знову постане Українська держава, на площі Святої Софії, під дзвонів віковічних урочистий передзвін; або зійтися на постаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справу розбрат.

Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид розбрату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страху вже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропадського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікався, є власноручно підписаний документ. Ні, твердили правники, він зрікся конкретної влади у певний час, через повстання, та ніде не написано, що зрікався гетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьманського.

То була вже третя пропозиція Павлові Петровичу Скоропадському. По другій він справді зрікся посади, про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вельми мало, навіть серед найближчих людей.

…Святкували двохсотліття Полтавської битви. Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави «город русской славы и русского оружия». Гримлять на могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухомлинов, Столипін, принц Ольденбурзький любуються почесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь з царедворців стукнула в голову думка, що є добрий шанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідданим малоросам зробити істинно царський дарунок – присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьмана. Як не перебирали, а кращого, аніж полковник Павло Скоропадський, віднайти не змогли – флігель-ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив слави в минулу війну.

– Ні, – тільки й сказав на пропозицію Скоропадський.

Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорської честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою кар’єру, своє майбуття?

– Ні, – повторив Скоропадський, стиснувши зуби. Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супроводжував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренованого на війні, уважного ока багато чого не могло приховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже, хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і «казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дротом колючим обгородили – то не приїхав господар землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.

Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але лялькою оперетковою та блазнем його не зробить ніхто.

Тож довго з ним провадили перемовини хліборобидержавники, довго не мали відповіді, довго важив і зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістали згоду однодумці Липинського.