16

Іван Корсак

Павло Скоропадський вийняв кишенькового годинника, з яким не розлучався ще з окопів Першої світової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хвилин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться відлік останніх годин твого гетьманства», – подумалося мимохіть, цілковито спокійно, без найменшого присмаку прикрощів, страху чи жалкування.

До кабінету зайшов німецький штабіст.

– Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито. Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, то народне повстання.

Скоропадський тільки головою крутнув роздратовано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його половинку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілою грозою рокотіли гармати, війська Директорії наближалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збирається нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, він залишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізну братовбивчу напругу могло, звісно, невідкладне прибуття французького посланника в Одесі Еміля Енно, який представляв, казали, реально держави Антанти – посланника напевне послухали б. Бо ж саме заради піддобрювання до тієї Антанти, задля спроби її на свій бік перетягти і видав він злощасну грамоту про федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом, та ніяк не причиною повстання Директорії. Але телеграфні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами. Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністр закордонних справ годинами висів над плечима радиста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повинного чоловіка.

– До вас прибув, як парламентар, командувач Січових стрільців полковник Коновалець, – вранці доповів ад’ютант.

– Я не можу його прийняти, – відказав чомусь відразу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинився швидше образою на січовиків, що підтримали Директорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіх Скоропадський шкодуватиме і через роки.

Гетьманові військовики спершу переконано твердили, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив, що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще раз перепитав, а скільки ж насправді днів військо здатне вистояти в облозі.

– Два дні, – була відповідь, але й то непевна.

Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою долю, хіба дружину попросить прихиститися в надійних знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядився тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівській залишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти на конспіративну квартиру.

О третій ночі його розбудили.

– Вам термінова телеграма, – подав ад’ютант аркуш паперу.

Винниченко від імені Директорії вимагав негайної ліквідації гетьманства.

Скоропадський тільки скривився і знову приліг, відвернувшись до стіни обличчям.

О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман викликав чергового офіцера.

– Наші підрозділи відходять на другі позиції, – відповів той, відводячи погляд.

«Отакої, – подумалося йому гірко. – Гарантували два дні протриматися, насправді ж на три години заледве стачило…»

А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпустити частину особистої охорони: треба виручати інших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.

Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.

Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій кабінет, аби забрати найважливіші документи.

Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом, балансувати та викручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгельмом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на твою землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі правителі впродовж минулих віків… Згадалась чомусь остання розмова з Липинським, як приїжджав той на кілька днів із Відня.

– Ніякі варяги нам не збудують державу, – говорив В’ячеслав Казимирович тоном, мов гетьман чимось перед ним хоч і не завинив, але все ж до цього причетний.

– Німців не я в Україну кликав, – не розсердився Скоропадський. – Мусив прийняти їх як даність, як дощ он там за вікном, – і показав на краплі води, що нечутно, спиняючись інколи лиш на мить, повільно стікали запотілою шибкою.

– Так, без «варягів», тобто без зайшлих, більше рухливих та активних елементів, ніяка нація тепер не обходиться і обійтися не може, – Липинський раптом заговорив незвично швидко, мов боявся не встигнути з якоїсь причини викласти зболене і не раз із гіркотою передумане. – Але нація постає тільки тоді, коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, суголосними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активністю прискорюють процес постання такої власної національної влади. Коли ж зайди правлять самі при помочі піддержки чужої держави, – так, як це звичайно бувало в Україні, – то вони не мають потреби асимілюватися…

Мову їм перебив ад’ютант з терміновою телеграмою – просили помочі, на Півдні знову гриміли колеса отаманських тачанок, під загрозою опинилися вже не тільки повітові містечка і меншенькі села, де дядько сільський спішно дорізував останнє порося, бо поросяті тому напевне не судилося стати навіть підсвинком.

– Навпаки, оті зайди, опинившись серед маси безголової, – провадив Липинський, – позбавленої інстинкту власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягують з неї всі живі соки, залишаючи в осаді лише босяцтво і декласованість.

Липинський спинився на мить, йому забракло повітря, у грудях поколювали голки, бо ж повністю відмовляла половинка легень, а друга, побита туберкульозом, і собі починала в’янути; та спинитися він уже просто не міг, доки не вимовить всього, що допекло не менше тих жалких і колючих голок у хворих грудях:

– У цьому разі «варяги» не возстановлять, а лише доруйнують органічну структуру української нації…

– Де ж ти послизнувся, гетьмане, спіткнувся у ці неймовірно скоротечні сім з половиною місяців, думав Скоропадський, – чи тоді, як «федералізацією» з Росією гадав обхитрити підсліпувату, нерозумну і підлу Антанту, чи як недооцінив безтолкової отаманщини власного, рідного із глибини століть твого народу, того самого, до якого Пантелеймон Куліш звертався «народе без пуття, без чести, без поваги», і чи є на всенькій землі людина, здатна з того народу витворити за сім місяців і два тижні горду та мужню націю?.. Від сортування документів Скоропадського відірвали раптово, попросивши невідкладно до телефона.

– Пане гетьмане, пане гетьмане! – схвильованим голосом мало не кричав міністр закордонних справ Афанасьєв. – Еміль Енно приїхав, я послав за ним авто!

Міністр тішився, як дитина, яка негадано знайшла вельми розкішну і звабливу цяцьку; Скоропадський якусь мить потримав у руці слухавку , а врешті, не промовивши й слова, її обережно повісив – знову всміхалася доля лукаво й єхидно, забракло хіба кілька годин для шансу все врівноважити та вирівняти.

Тим часом безладна стрілянина на вулиці ближчала і до Скоропадського підбіг офіцер:

– Чого ви чекаєте, ви ж загинете!

– А нікуди мені йти, – кволо якось відказав гетьман.

– Йдіть до мене…

Скоропадський згадав про дворик отой прохідний на Левашівській, але коли підійшов до воріт, то вони так і лишались забиті, бо через халатність, певне, розпорядження його не виконали. Накинувши на себе доху, аби не впізнали, з випадковим візником дістався на Банкову – біля будинку стояла гармата, яку якраз заряджали…

Врешті вирішив їхати до турецького посла, що мешкав у готелі «Палас». Відмовитися офіційно від влади чи цього робити не слід? Поодинокі ще постріли та зрідка кулеметне гарчання, мов пересвари, свідчили про опір вірних обов’язку військовиків: ні, довше люди не мають гинути, їх від присяги потрібно негайно звільнити.

Рівним, чітким почерком лягав на папір куций текст відречення від гетьманської посади. Крапка після останнього речення була крапкою опісля багатьох величних сподівань, обвалу будівлі, що зводилася з таким трудом, аж долоні вкривалися одним водянистим суцільним мозолем, зводилася потом солоним і такою ж солонуватою кров’ю, опісля краху ілюзій, яким не судилося на світ білий пробитися, як блідо-зеленій траві крізь надто грубу і упродовж тривалого часу втоптану підошвами кам’яну бруківку.