29

Іван Корсак

Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе, аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні – тут більше року В’ячеслав Казимирович працював в Українському науковому інституті. Але не мав чим дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонце міські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкуючи синім їдким димком. Ускладнення особливі наступали восени, як зарядить тижнями мжичка і так само давитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомоці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося, аби його шкодували – у тих жалях якесь підспудне приниження чулось йому нерідко. І Липинський мусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря трішки умиротворювало та гасило біль.

Тим часом організації хліборобів-державників розтікалися по світах, народ долучався в їхні лави здебільшого освічений і кожен щось своє додавав у політологічному, економічному чи правовому баченні, а відомо ж: де два юристи, там три думки.

Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився з Павлом Скоропадським, міг дозволити кинути собі іронічне:

– То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавом усіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липинському.

І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумніви та вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що без ясної державної ідеї і без залізної дисципліни вони нікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартує вибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, які рано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рух їхній не має розпливатись, як у господині-невдахи розпливається тісто, і тоді не буде запашного у неї короваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.

– Первородним гріхом українців, – не втомлювався казати колегам, – єсть ідейний хаос у політиці та брак організаційної дисципліни.

Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не він щойно оце відкрив американський континент, вдумливі та спостережливі люди задовго до нього помічали подібне й описали в трохи алегоричній, проте цілком прозорій формі. Як живі поставали перед Липинським образи Дон Кіхота і Санчо Панси – і Дон Кіхот український видавався йому зовсім безсилим супроти зневіри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешнього. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєний український бунтівний «степ духовний» ще вимагає плугів та борін, інших знарядь окультурення просить, інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугай-бея, коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали на палю і тішились, як людина конала…

Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька років не ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння, з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «диктатори» й «українські Наполеони». І то теж був показник безмежного українського хаосу, який мусив втямити врешті, наскільки сильною та зорганізованою має стати державотворча потуга…

Липинському залишалося єдине: писати, писати, писати… Як починали літери мерехтіти перед очима та знущально кружляти в повільному танці, далі вже диктував. То в Румунію, де зневірилися однодумці недавні й хотіли полишити хліборобів-державників:

«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашим Союзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вами разом служили, предлагаю Вам надуматись і взяти назад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу».

То в Канаду намагався якось докричатися, застерігаючи від чванства і легковажності:

«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку, записану нашими літописцями ще за княжих часів, особливо треба пригадувати нам, сучасним Українцям, посідаючи такий страшний нахил до чванства. Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас не згадує з соромом, як віддали ворогам свою Землю ці, що на всіх площах і на всіх публічних будинках України ревіли хором про свою любов до неї. Хто з нас не пригадує всіх цих чудернацьких костюмів, в які поодягались Українці, думаючи, як дикуни, своїм страшним зовнішнім виглядом знищити ворога… І якщо єсть між Вами такі, що прозвалися Гетьманцями, аби тільки заграти ще одну українську «кумедію» та бундючитись перед глядачами: «Дивіться, оце ми, що збудуєм Україну», то женіть їх геть від себе, бо вони і наше діло осмішать, бо вони тільки пограються і втічуть при першій небезпеці або ще раніше покинуть нас для иншої, більше ефектної «моди».

Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…

У суперечках про архітектоніку будування державного ніяк не випадало обходити релігійні питання. Ненароком з американського континенту зауважили йому, що акценти інколи він розставляє, як католик. Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признавати Папського Примату я не можу, бо родився католиком і остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом про роль церкви в творенні та становленні держави, то й тут так само щиро пояснював своє бачення:

«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досі консерватизму і тому весь наш поступ згорає по пустому. Такою основною консервативною українською організацією могла б стати у нас Церква православна – Церква традиційна для більшости української нації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собі прикмети консерватизму: дисципліну внутрішню, ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах, необхідну для існування України толеранцію і так далі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людей здержує і ублагороднює…»

Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:

«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, просити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шукати десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати сажневі листи до людей, яким вони потрібні, вибачте на слові, тільки на підтерку і більш ніякої користі не приносять; дбати про забезпечення чужих семейств, не маючи сили забезпечити свою власну, бути «центром організації», в якій вся енергія її членів йде на ширення внутрішнього недовір’я, розколу, дезорганізації…»

Між тим напруга поміж хліборобів-державників наростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з «Листів до Братів-Хліборобів» – Коран – це пересада. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих я причисляю і себе, «Листи до Братів-Хліборобів» залишаються підручником, але не Кораном».