Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4

Іван Корсак

Якщо теслею рішився ти бути, то грати-співати мусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чи бруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, а справжнісінька стружка з-під леза жалкого, звиваючись, вилітати; тоненька така, аж просвічується, мов папір цигарковий. А якщо на чепіги плуга руки поклав, мусить скиба, зблиснувши чорним крилом воронячим, лягати рівнесенько, мов долонями ще приплескана, – тоді й боронувати славненько, і зерня прокльовуватимуться прудко та весело…

І такий же труд, як у теслі чи ратая, у тебе, В’ячеславе, має бути, тільки не руки пухнутимуть, а голова, заблукає сон нічними стежками, часто-густо не втрапить, не впізнає і мимо пройде повз твої вікна. А не менше, ніж теслі чи ратаєві, поту стіче, допоки витешеш і зведеш разом з такими ж донкіхотами отой дім державний, який досі хіба в думках, та засієш довкола спрагле поле зерном добрим, без прілого зовсім і без куколю.

«Борисові Грінченкові. Село Затурці Почта Торчин Волинської Губернії

Високоповажаний Добродію!

Щиро та сердечно дякую Вам за прислані книжки, великі се радощі для мене одержати від Вас таку памятку; а до того у мене все на гадці було, як тільки видужаю, собі сі книжки дістати, бо це все нові видання і я німи дуже цікавився, аж ось така люба несподіванка! Особливо я зрадів Вашій книжці «Перед широким світом», вона незвичайно цікава для мене не тільки з боку теоретичного – се така свіжа, здорова критика нашої літератури – але, окрім того, з боку практичного: вона мені багато поможе в добірі книжок, призначених для гурточка читачів, який помаленьку, за пару останніх літ, склався тут в нас у селі. Ще раз велике спасибі!»

Навесні 1908 року В’ячеслав Казимирович розказує потішено Михайлові Грушевському:

– Хоч не хтів би я займати Вам дорогого часу, проте не можу вдержатися від того, щоб не поділитись з Вами, Пане Професоре, тим радісним вражінням, яке зробила на мене та переміна в напрямі розвою національної свідомості, яку я помітив в нашій глухій (33 верстви від залізниці!) околиці. На нашу маленьку почту приходить чотири примірники «Ради», яка частенько доходить до передплатників «в плачевном состоянії», з виразними слідами пильного читання…

З Василем Доманицьким чимало років і дружив, і співпрацював, інколи незлостиво над ним піджартовував, деякі спільні проекти у них провалювалися, але й шмат добрих діл лишався за спиною.

– Ви собі ще граблі причепили б збоку, – бурчав якось Липинський. – Історик і літератор, кооперативний діяч і автор праць з середньовічного козацтва, видавець, шевченкознавець і дослідник творчості Марка Вовчка… От якби тільки в песимізм менше впадали.

Але й на добре слово В’ячеслав Казимирович не скупився товаришеві.

«Велике, велике діло, – писав із Затурців, а вже дописував із Закопаного Липинський, – зробили Ви, Василю Миколаєвичу, поклавши стільки праці на видання «Кобзаря», і праця Ваша не пропадає, – це я вповні оцінив тільки тепер, коли побачив, що «Кобзарь» робить на селі, та й не тільки на селі, а й всюди у нас. Люде тут за «Кобзарем» просто побиваються; я таку штуку надумав: на ці гроші, що я призначив на памятник, буду виписувати по кілька примірників «Кобзаря», а надто від кожного на памятник буду стягати, таким чином і на памятник дещо можна зібрати, і «Кобзарь» розходитиметься.

Перед кількома днями виписав я від д. Степаненка на 6 крб. «Кобзарів» і просив його, щоб він мені його 5 штук по 60 коп., а 2 по 1 рублю 50 коп. прислав. Тут не стільки в грошах, скільки в передмові (біографії) діло; подумайте собі, яке це важне при збіранні на памятник. Не знаю тільки, чи вже випустили в продаж це видання; якщо ні, то змилуйтесь, Василю Миколаєвичу, промовте їм до розуму, най не маринують, бо це святе діло; я певний, що за пару (не кілько) місяців можна 3 вид. робить».

Інколи набігали гарячі теми, що самі просилися на папір, і його, капосного, ніяк не випадало відкласти десь убік, до ліпших часів, як буде настрій – той настрій, чого доброго, ще загуляє та припізниться, чи зовсім забудькою стане… У Липинського з обурення аж права долоня чомусь стала чесатися, як оповіли йому злі наміри про Берестечко. Річницю трагедії чорносотенці воліли б відзначити як потугу «исконного русского народа за исконное православие». Ніяких сторінок української долі тут нема, хіба тільки злі вороги Москви довго грунт готували:

«к уничтожению русского народа, стали пропагировать в русском народе идею национальнаго отщепенства. Идея изменника Мазепы дала неожиданные для самых немцев плоды. Нашлись среди галицко-русского населения люди, которые за иудины сребренники отреклись русской народности и положили основание под «украинский» народ, развращая русский народ края извращением истории. С помощью правительственных пособий воспитались кадры молодежи в слепой ненависти ко всему русскому…»

«Хочу ще Вас одну річ спитати, – радився В’ячеслав Казимирович знову з Борисом Грінченком. – Як, певне, знаєте, наші волинські чорносотенці задумали ширити серед народу, sui generis національну свідомість і почали з Берестецької битви, тобто з живих ще у нас і досі традицій. Чи не вважали б Ви потрібним, щоб і з боку українців ця важна в нашій історії подія була представлена в окремій брошурці під заголовком, наприклад, «Берестечко» і чи, на Вашу думку, таку брошуру захотіла б і могла б видати «Просвіта». Коли так, тоді я з великою охотою взявся би таку брошуру написати (якщо ще ніхто не пише) і можливо найшвидше Вам її чи з Кракова, чи зі Львова (бо не знаю, де ще прийдеться мені бути) прислати».

Як у білий день, усі задумки чорносотенців проглядалися, все було зрозумілим. А що з тими робити, яких в однодумці подумки вписував, що поряд ішли, тільки інколи шаблюкою так незграбно махали, що нехлюйськи своїх черконути могли? Аж обличчя його раптово зморщилося, мов від підступної кольки, як прочитав В’ячеслав Казимирович у Миколи Євшана доволі прозорий натяк на його статтю: мовляв, невиправданий «телячий захват» Липинського над українофільством Богдана-Юзефа Залеського… То ж образа не тільки його особисто, всіх українців-латинників, Залєський насправді є тим же Гоголем, тільки вже не з російського, а з іншого, спольщеного боку…

Йому так не хотілося братися за перо для листа Михайлові Грушевському, як тяжко у воду заходити річкову, якою ще крижини пливуть: ураз гусячою шкіра стає, тіло сперш до колін синіє, а потім і весь дубієш. І все ж він написав того листа, домагався та домігся-таки спростування, хоч розумів – Грушевському й без нього не з медом:

«Про конфіскату Вашої брошури читав, як рівно ж про останні чорносотенні напади на Вас. Дуже це прикра і тяжка річ оце наше вічне напруження і боротьба на два фронти. Але, здається, не омине нас «чаша сія», бо московський державний розум зійшов вже, здається, цілком на «польські дороги»…