6

Іван Корсак

Гетьман Павло Скоропадський запрошував товариство на обід. Зібралися Федір Лизогуб, В’ячеслав Липинський, посол Болгарії в Україні Іван Шишманов, усього душ тридцять, хіба Микола Василенко з Дмитром Дорошенком вибачилися – обоє поспішали на конференцію.

Доки на Липинського дивилися перші уенерівські урядовці крізь свої соціалістичні окуляри, доки міряли світобачення отим очкуром, що і його русалівські гектари, доти він нікому не був потрібний – покликали до живого діла лише з настанням гетьманства.

Високий і стрункий Скоропадський, русявий, із коротко підстриженим волоссям, за господаря почувався невимушено, дотепно оповідав про вчорашній концерт, згодом перекинулася мова на винні сорти… У затишному садку резиденції гетьмана, в цій альтанці поміж юної зелені саду, що пилюгою літньою ще не встигла припасти, де навіть, на диво, чувся насмішкуватий пересвист не помітних серед гілля синиць, тут ніяк на віру не йшло, у голову не вкладалося, що довкола палає земля, а світ, вельми ж його європейський шмат, уже кілька років на дибки зняли нерозумні та заздрісні люди.

По обіді у кабінеті гетьмана було куди вужче коло осіб і тепер говорили про справи, що аж ніяк не стосувалися винних сортів та концертів. Гетьмана цікавила думка Івана Шишманова про ймовірного українського посла в болгарській столиці, його сприйняття як болгарським царем та спадкоємцем престолу, так і головними політичними партіями.

Скоропадський не крився з думками, бо однаково професор Шишманов, зять Михайла Драгоманова, добре знався на обставинах життя не лише софійських, а й київських – не таке вже й велике тут товариство посольське, до того ж родина у Києві, теща Шишманова до останніх часів тут мешкала.

– Важко знайти людину на цю посаду, – присмак зажури й гіркоти у тоні гетьмана погано в’язався з його потужною статурою в формі кубанських українських козаків. – Зрештою, так само непросто підібрати достойних і на решту дипломатичних посад за кордоном. А сам я більше офіцер, аніж дипломат, тому й припускаємося помилок. Ви ж чули, напевне, про нашого повноважного міністра у Відні Яковліва. То треба додуматися – у ресторані до нестями напився і впав у відвідувачів на очах…

В’ячеслав Липинський мав заступати місце посла в австрійській столиці.

– Та й в інших посольствах не без мороки, – провадив так само відверто гетьман. – З Туреччиною в нас зараз проблема.

У Стамбул намічено було посилати Кістяківського, але йому не випадало, на жаль, тож розглядали кандидатуру Суковкіна. В гетьмана чомусь до нього якась пересторога виникла, він навіть не міг її сам собі пояснити, просто інтуїтивне передчуття. То згодом з’ясується, що інтуїція цього разу була безпомильною. На зустрічі з місцеблюстителем патріаршого престолу в Стамбулі посол Суковкін запевнятиме владику, що Україна хоч відійшла від Росії, але церква лишилася у злуці з російською, під головуванням московського патріарха. Діловодство в посольстві теж накаже вести російською, бо, мовляв, українською в його штаті не тямлять. А на посольській яхті в присутності багатьох гостей не під наш національний гімн, а під гучне «Боже, царя храни» підніме, замість українського, чомусь андріївський прапор.

Уже ближче з Іваном Шишмановим зазнайомився В’ячеслав Липинський в час наступних зустрічей.

– Не лякливий, війна давно ті страхи відігнала, справніше від ворожки на яйцях… Однак не криюся – їхати в Відень у такій ситуації моторошно. Та я не про те, з іншого приводу хотів пораду почути, у вас досвід свій розбудови країни. Є в нас держава, але не ухвалено українських нагород. Маємо намір орден український заснувати – хрест золотий, з блакитною емаллю, бо здавна то національні кольори. Ось малюнок, над ним, власне кажучи, вже попрацював Токаржевський, він знавець геральдики неабиякий. Але важливо також, як мовиться, думку почути збоку…

У професора Шишманова, недавнього міністра освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеслава Липинського.

– Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого. Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близько шевченківських місць, хіба з півсотні верст від Моринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідки про Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцяти восьми перекладах Шевченка болгарською мовою десь там і моя часточка є…

На прощання, напише згодом Шишманов, «Липинський подарував мені свою книгу про українську ополячену аристократію».

Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садовій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботних синиць у прочиненому вікні, аж ніяк не перебільшував голод на авторитетних та підготовлених дипломатів, як і достойних урядовців загалом.

Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполягав, аби міністром закордонних справ призначили В’ячеслава Липинського.

– Його авторитет, – казав Дорошенко гетьманові, – стоїть так високо у всіх українських національних партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій комбінації зложення нового складу кабінету міністрів.

Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже білявих вус Павла Скоропадського викликали ці мовлені без лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, що коли однопартійці просували один одного, соціаліст-федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» з Української хліборобсько-демократичної партії.

Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самому Липинському:

– Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.

– То не моє, – крутнув головою В’ячеслав Казимирович.

– Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришем міністра.

І на це не дістав згоди.

Не так лякала Липинського ноша, яка могла тягарем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й навально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля запалення легень), та ноша – туберкульоз – назавше буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й ніколи.

А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь справу він просто не міг.

Згодився лишень, коли запропонували очолити посольство в Австро-Угорщині.

Як розпакував валізи у віденському готелі «Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить, офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним до людини, з якою балакав досі на приятельських тонах.

«Відень 8 липня 1918 р.

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ Української Держави

Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня 1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії Буріану і вручив йому вірительну грамоту, котра була їм принята.

Посол Української Держави у Відні

Вячеслав Липинський».