15
Іван Корсак
Інколи видавалося Липинському, що доля людська чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на благенькому човнику, який долає велетенські і грізні океанські хвилі: то підносить велика вода той човник угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його вал води за спиною.
– Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, ратифікаційні грамоти Берестейського договору, підписані власноруч німецьким імператором Вільгельмом II і болгарським царем Фердинандом, – як вимовляв ці слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні надто холодного березового соку. Українська справа таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турецькою стороною він уже обміняється після повернення до Відня з Києва.
Уже двадцятого липня, навіть два тижні не виповнилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністрові Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у Відні на честь українського посланника. Австро-угорський міністр Іван Горбачевський, довічний посол віденського парламенту Юліан Романчук, посли Кость Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру холодного соку березового.
За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липинському так, як тріпають лляне волокно у терниці удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забував. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:
– Ми отримали від свого правительства повідомлення про те, що цісарське королівське правительство Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при заключенні миру в Бересті зобов’язання, – Липинський говорив різко і категорично, бо граф виморив В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хотілося зараз дивитися. – Правительство ваше мало найпізніше двадцятого липня сего року предложити законопроект про виділення від королівства Галичини областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною в один коронний край. Предложення мало одержати силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексцеленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня сего року.
Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінансист Буріан крутився, як на полюванні лис, який потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його прапорцями обклали навкруг.
– Ваша сторона не виконує зобов’язань, – і граф узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя, м’ясо та інші продукти.
«Холера б тебе вхопила, – подумки лаявся Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи все нові аргументи, аби викрутитися від виконання Берестейської угоди. – Мало тобі врізав тоді прем’єр по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міністром».
Віденські українські парламентарі якось йому оповідали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти, підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під вухо найближчому міністрові, здається, то був Буріан, а тоді ще й з другої руки почастував…
– Що там скоїлося? – у перерві спантеличено запитували в депутата Дідушицького, який поряд з ними сидів.
– Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’єра, – зізнався парламентар, що був мастаком на екзотичні вигадки. – А прем’єр подумав, що то міністр…
«Мало, таки мало тобі, графе, – злився Липинський, – відважив по щирості тоді прем’єр».
Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячеслав Казимирович з лукавим графом, навіть радив Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків. Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угорщині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти хочеться, вона потребує більше економічних відносин з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба одного урядовця для полагодження тих чи тих поточних справ.
Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скорописа-Йолтуховського призначили губернським старостою Холмщини і Підляшшя.
А ще до Липинського прийшло визнання – як до історика та літератора. Років шість чи навіть більше збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казимирович, раптом набули нового звучання. В газеті «Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі з України» він знайшов відгук про власну книгу:
«Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла укр. Держави у Відни п. Липинського «Z dziejów Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відограє колись таку велику ролю в життю української держави. Наклепи польської преси на українство, – а спеціально на українську державу – заєдне вислізування, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії – обурили багато тутешніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осторінь українського життя. Ці люди почали вертати до українства – українською мовою. І то гарною володіють добре, бо навчились її прямо від народу.
Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Липинського. Трудно її дістати, а за відступлення платять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного нібито «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок – він віднаходить себе – він стає українцем. І приходиться мені – коли на те гляджу – сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучасно його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».
…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гребінь, стрімко пішов униз – рухнула Австро-Угорська імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть виготовленими грамотами про ратифікацію Берестейської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолтуховського арештовано у Бересті, щойно настала на терені влада польська…