2

Іван Корсак

Максим Зеленчук побачив загін кіннотників ще наприкінці вулиці – вершники наближалися швидко, підхитуючись у сідлах, видно було вже, що то не російська кіннота, бо вдягнуті у звичний тутешній одяг, але чомусь усі при зброї. Ось уже можна навіть розпізнати обличчя переднього вершника, на подив Максима, то був Міхал Чайковський, з яким тільки два дні тому зустрічався в гостинній родині Залеських, куди зліталася молодь з навколишніх маєтків, а вельми парубки. Тоді кількома словами було перекинулися, що за Бугом палахкотить повстанче полум’я і ніщо не завадить докотитися йому сюди – молодший на кілька років Максим, що лише недавно закінчив гімназію, дивився на Міхала ще школярськими очима, в яких таїлася несхитна певність у всезнайстві та непомильності старших.

Зараз же Чайковський, як порівнявся з Максимом, тільки на мить приспинив коня, що взявся невдоволено перебирати ногами та гризти вудила.

– Терпи, козаче, горе – будеш пити мед, – замість привітання мовив Чайковський. – Але знудило вже від того меду, йдемо до повстанців.

При останній розмові в Залеських вони смішками-пересмішками перекидалися з приводу підсолоджених і таки досить зверхніх слів Миколи І про блаженство поляків під російським скіпетром. Максим дивився услід загонові, що зникав за курявою в другому кінці вулиці, помислом він у ту ж хвилю подався би разом з цими вершниками, якби тільки не боронили рідні…Але то зараз немислимо, зойкнула б і заплакала, заламала руки матір, а батько, багаторічний тутешній фельдшер, подивився таким би суворим поглядом з-під своїх густих і кошлатих брів, яким тільки раз у житті дивився, як через Максимові пустощі у дитинстві згоріла сусідська скирта, – і добре, якби тільки грізним поглядом обійшлося…

Тим часом життя по-своєму судило. Наступного дня, вже в надвечір’ї, в подвір’я раптово заскочив вершник на змиленому, геть загнаному коні. Незнайома людина і незнайомий кінь – кому ж то негадано і з якої потреби до них заманулося? Вершник хитнувся було і, немов сонний, почав зсуватися з сідла та, обм’яклий, упав на землю. Батько з Максимом вихопилися на подвір’я, повернули угору обличчям несподіваного гостя – вершником, уже непритомним, була молода дівчина у чоловічому одязі, крізь який біля плеча сочилася кров.

Швиденько поранену забрали у дім, і батько став її перев’язувати. За кілька хвилин дівчина кліпнула важкими повіками.

– Хто ви? – повела поглядом незнайомою кімнатою.

– Ми люди, – відрекомендувався нахмурений батько. – А чого вас занесло, судячи з усього, аж ніяк не в жіночі діла? Боятись не слід, я фельдшером тут служу.

Не вельми зичливий тон і завше набурмосений батьків погляд з-під розлогих і вже посивілих брів несподівано не викликали у пораненої перестороги.

– Я зв’язкова у повстанців. Мені терміново треба їхати далі з донесенням.

– Вашому донесенню слід каменем лежати у цьому ліжку. Щонайменше два тижні, – відрізав батько тим самим звичним для нього грубуватим тоном.

Допізна клопотався батько коло негаданої гості, варив одному йому знані трави, від яких у всенькому домі стояв п’янкий лоскітливий дух, мов ополудні у посушливу безвітряну пору в сосновому лісі. Власне, не одному йому ті травні рецепти в їх селі відомі були, він перейняв те знання від бабці Горпини, доки ще жива була. Сперш підсміювався над бабиним варивом, трішки ревнуючи до пошанування Горпини тутешнім людом та кепкуючи над її мандрівками в ліс по трави то до сходу сонця, то у точно визначений час – і не інакше! – час і день перед якимось святом. Але трапився випадок, коли батько упевнився, що не все під силу його казенним лікам.

Сусідського парубка поніс кінь, віз розлетівся на друзки, – хлопець, на щастя, лишився живим, але вельми міцно головою вдарився, і тіло на литці геть знесло, до кості, крові втратив багато, ледве спинили. І тепер, як трішки очуняв, не впізнавав нікого, навіть матір і батька, не тямив, що з ним трапилося вчора і що було рік чи кілька тому. Краяли душу материні сльози, а ще гіркіше було дивитися на молоду людину, що пірнула і бозна чи вийде з мороку забуття, безкінечної і всеосяжної ночі безпам’ятства.

«Амнезія від струсу та больового шоку», – в батька сумнівів не було, але від того на душі не легшало, бо жоднісінького просвітку не бачилося у біді. І тоді причалапала, сапаючи від старечої немочі, Горпина, довго обдивлялася парубка, шептала над його головою якісь молитви. Цілісіньку добу потім щось колотила й варила, стояла перед іконами на колінах, а ще через добу парубок, забачивши матір перед собою, лише кліпнув повіками.

– Ма, – тільки й мовив, здивовано рота відкривши, як дитя, що говорити вчиться.

– Житиме. І пам’ять не стратить, – прошелестіла старими і висхлими вустами Горпина. – Тільки крові йому не можна ніколи бачити, навіть як курку у суп хто рубатиме.

Відтоді перестав батько зі смішками-пересмішками говорити про Горпину, а взявся чемно, наче школяр, переписувати ті давні рецепти, ще й Максима у поміч брав. Неочікувано для себе Максим захопився тим ділом, залюбки шастав луками та перелісками, напевне знаючи, які трави збирати слід у Петрівський піст, а які перед Спасом, який корінь копається до схід сонця, а який перед зорею вечірньою.

Для негаданої їхньої сьогоднішньої гості бабціни ліки знову стали в нагоді.

А досвітком розбудив Максима розкотистий батьків голос, що гоготів, як розсердиться, далеким громом – хмар навіть не видно, блискавиці не змигують, а відлуння двигтить землею.

– Ви при своєму умі? – батьків бас трясонув стелю. – Ви ж впадете в дорозі уже за версту…

Лопотіння невиразне негаданої гості хлопець толком не розібрав, тільки як прочмухався, то вже у воротах вершника силует побачив.

А під обід у дім ввірвалося п’ятеро російських жандармів.

– Де вона? – І, не чекаючи відповіді, стали никати по кімнатах.

– Або сховав, або втекла… – розвели руками.

Старший поміж жандармів без запрошення всівся за стіл, вийняв свої папери.

– Ви надавали медичну допомогу бунтівникам та їх переховували. Ви не заперечуєте цього? – почав допит господаря гість.

Батькові брови ще нижче напустились на очі, і він роздратовано зиркав з-під них, мов з-під козирка кашкета.

– Я не слідчий, мій інший обов’язок. І, як фельдшер, лікуватиму всіх.

– А це ще надвоє бабка ворожила, – засміявся той старший за чином гість і враз, похопившись, погасив ту посмішку. – Ви арештовані.

Вже у дверях, як виводили батька, почув Максим кинуте мимохідь.

– Зачекає ваше фельдшерство трішки. Отак п’ять чи навіть сім сибірських зим. Якщо згодом ще не добавлять.

– За що? – вже на східцях заступав дорогу старший Максимів брат, але його гребонули так, що ледве стояв.

– Он жінка сусідська, яка втаїла, що чоловік пішов у ліси, свою сімку років Сибіру вже виклопотала…

Дядько Максимів, що закінчував духовну семінарію і приїхав якраз на кілька днів у них погостити, і собі став впоперек дороги:

– Гріх непростимий вам… Хіба за таке карають?

– Помовч, бо й тобі те світитиме, – зла іскра кресонула у погляді старшого.

– Не смієте. Я через місяць набуду звання духовної особи.

– І цю гонорову особу забрати, – без вагань буденно розпорядився старший. – Там їй інше звання присвоять.

Підвода з двома арештантами рушила з двору.

Через годину Максим, як все перенуртувало в душі, зважившись врешті, почав сідлати коня. Брат, забачивши те, аж голову перехилив від подиву та обурення, мов видиво яке неймовірне угледів.

– Ти матір на кладовище відправити хочеш? – схопив Максима за петельки.

Максим таким подивився поглядом, якого не бачив ще досі брат, наче вони помінялись літами.

– Бережи її. І пробач… – Тихо вимовив хлопець і притис брата до себе.

Він стрибнув у сідло, неспішно виїхав за ворота, а далі кінь пішов вчвал, і цокіт копит все віддалявся, аж поки зовсім не стих.