16

Іван Корсак

Як простелилися дороги Міхала Чайковського в бік, де заходить сонце, то й Максим Зеленчук туди разом подався – звикся він з Міхалом, нерідко кур’єром ставав у неблизьких та небезпечних мандрівках, а ще на тих дорогах його очима уважними й вухами. Коли доля закинула Міхала на береги босфорські, то здебільшого мандрував Максим між Стамбулом й Парижем.

Цього разу в Міцкевича у «Готелі Лямбер» він зустрівся із земляком Миколою Савичем.

– Я привіз від Шевченка вам поему «Кавказ», – шелестів сторінками Савич, мов хотів пересвідчитися, чи не пропало нічого в дорозі. – Як би то гарно було, коли б ниточки постійні в’язали Київ з Парижем, Париж зі Стамбулом, а той, в свою чергу, через Чайковського з кавказькими горцями, вельми з Шамілевим воїнством.

– То конче, – якимось притомленим і притлумленим голосом відказав Міцкевич, бо життя справді на плечі йому звалило рутинну для нього журналістську працю, аби годувати сім’ю, а ще одночасно викладання в університетах. – Коли я читав лекції в Коледж де Франс, то питали про Україну таки чималенько. Слава Богу, у пам’яті мандрівка краями вашими, перед очима розкішні сади у Стеблеві, привітний Харків і зустрічі з милим Гулаком-Артемовським, а вельми красуня-Одеса… Чував я, що в Києві освічені люди гуртуються – то неабиякою силою й міццю колись може постати.

Збутися сподіванням Міцкевича не судилося, бо вже перед самісіньким відбуттям у Стамбул дійшла до Максима звістка про арешти в Кирило-Мефодіївському братстві, а самого Миколу Савича взяли на кордоні, ледве ступив на свою нещасливу землю.

Коли Зеленчук переповів ту прикру новину Чайковському, то не гадав, що так близько сприйме. Того ж вечора Міхал засів за листи, а насамперед до «некоронованого короля» польської людності, старого князя Адама Чарторийського.

Вперше з часів декабристів, писав він князеві, починають спалахувати в Україні вогнища бунту і опору. Чайковський наполягав, аби про арешт Костомарова, Шевченка, Куліша і їх сподвижників голосно заговорила французька і польська преса, при цьому ширити думку про непідлеглість України: «Та думка найперше підштовхне українців до повстання… до потреби порозуміння з Польщею, щонайперше з князем, який чітко і нелукаво говорить їм, що не хоче українцям приєднання до Польщі, а хоче, аби були вони незалежні».

Чайковський переконував Чарторийського, що не можна запропастити наше порозуміння з Україною, як це сталось у давнину.

Князь, вірив Міхал, поділяє той погляд. Та не раз, і не в одній кімнаті «Готелю Лямбер» доводилося чути Максимові шушукання поза очі, інколи навіть сторожко на нього озираючись, що ніхто не повинен мати наміру просто так віддавати колись «землі забрані».

– Новий Богдан Хмельницький іде, – не раз чував про Чайковського Максим Зеленчук пересторогу, з якою вже і критися врешті переставали.

А Чайковський, скільки б поту і шарпанини не було за незвично довгий південний день, вперто сідав вечорами за листування. Він вірив у ймовірність повстання, тільки «треба старатися ситуацію дослідити на місці, через людей здібних… без упереджень релігійних». Таких людей, гадав Міхал, можна знайти насамперед в Галичині, «між класу поповичів», де рух бунтівний народний на очах почав наростати.

Тим клопотатися йому вдавалося одночасно із спорядженням експедиції до горців Шаміля. Висока Порта вельми зацікавлена в успіхові у війні затятих горців проти Росії, навіть субсидії немалі обіцяла.

– За обіцянку шаблі, Максиме, не купиш, – посміювався Чайковський, не вельми потішений колись заобіцяною поміччю.

А ще залюбки підсміхався сам над собою, що не лише потурначився, а й тут, під цим сонцем Сходу, мимоволі стає схожим на бога Шиву – таким же багаторуким. Його агенти в Сербії і Валахії, Ірані й Болгарії, на острові Кріт і в Греції невтомними кротами «риють» так потрібні і важливі відомості, що переправляються негайно в Париж, стають в помочі дружнім французьким та турецьким дипломатам і урядовцям.

Тим часом книги Чайковського жили власним життям, пробиралися непомітно крізь кордони, повз пильне ока жандармське, і гуляли навіть краями рідними. Кількома штрихами змалює те Теодор Томаш Єж:

– Коли ми в краї зачитувалися творами Міхала Чайковського, як звично раніше романами Генріка Сенкевича, розійшлася було звістка, що Москва вельми стривожена словом Чайковського серед люду нашого та народу наддунайського, зажадала вона від турецької влади видання, чи, принаймні, його вигнання. У нас, на Поділлі, те ім’я набуло впливу такого, що не тільки винесло Чайковського на вершину письменництва, а й надало ваги визволителя Польщі.