9

Іван Корсак

Ще тільки висадився на берег Босфору, тільки обживався в Стамбулі, ще на першому році перебування в Туреччині замислив собі з далекоглядною ціллю на власні очі побачити останню Січ запорожців, Задунайську в Добруджі. По війні року двадцять дев’ятого цар зажадав від султана понищити Січ, та ходили чутки, що найкріпше духом козацтво таки позосталося.

Без фірману, офіційного дозволу влади, без жодного документа вирушив у небезпечну подорож – неграмотній турецькій сторожі при перевірці замість фірману пред’являв старий корабельний квиток, а від грамотної мусив відкуплятися.

З Кюстенджі взяли курс на Бабадаг, їхали берегом озера і не могли натішитися незайманою ще природою та неляканим водним птаством, що геть тобі не боялося людини, подивовано, перехилюючи голівки, розглядаючи її, хіба крилами неспішно залопотить, як вже зовсім близько хто підійде, а як виїхали в степи козачі, то пустили коней з вітром навперейми… Видавалося, що знову скачеш в повстанських лавах, коні такі ж, як у полку волинському, і ось-ось здвигне повітря гучне й переможне: «Слава Богу!»

Та гіркою була твоя зустріч із Січчю – ще на під’їзді побачили дерев’яні таблички із написом-забороною тут селитися та обіцяною за те немалою карою. А в Добруджі… У пониззі вода і болото, на козацькім майдані товчуться й бекають вівці, сумовито знімаються на місці домівок одні комини, що пообростали вже густими чагарниками; табун здичавілих коней, ледве наблизилися, з іржанням лякливим промчався румовищем.

Задунайської Січі нема…

І все ж ти зустрівся з колишнім козацтвом, що не все ще розвіялося вітрами по неблизьких світах та не полишило свого нового краю – колишні козаки тепер рибалили та бурлакували на Дунаї. Такі ж вони зосталися, як на картинах тогочасних художників, з мальовничими вусами, голеними з оселедцями головами, у того ж запорозького крою сорочках та шароварах. Працювали вони тут до сьомого поту і гуляли, допоки змокріє сорочка, тільки слухали тебе сперш насторожено, хіба час від часу давній вогник в очах спалахував, вогник привілля запорозького і звитяги. Істинно світ тісний, бо зустрів навіть земляка із житомирської Кодні, селянина колишнього маєтку дядькового, – запросив він тебе на гостину.

Парував на столі борщ, смаку якого не знав вже багато літ, пироги та вареники геть такі, як в Гальчинцях, – наче й не було тих стрімких та тривожних років, знову ти у волинському краї, де цвітуть медові гречки, а квітуюче поле лляне зливається з голубизною небесною.

Мова спільна таки знайшлася з давнім козацтвом, як і з некрасовцями – старовірами, які хоча чубилися час від часу з добруджанцями, але пам’ять про донські і кубанські свої краї, що з волі лихої Петра І змушені були полишити, ніякі роки не згасили. І ти написав у Париж князеві Адаму Чарторийському: «Я міг би побути тут десь із півроку, набереться напевне від 4 до 5 тисяч бажаючих вояків. Коней є достатньо, а сідла козацькі та зброю, гадаю, нескладно доставити з Кюстенджі чи Кара-Карману».

Для тебе, Міхале, то не було раптовим поривом, миттєвим порухом душі на хвилі жалю чи ностальгії за романтичним минулим, швидше б то стало продовженням справи повстанської та емігрантського життя в Франції. Негадано для себе ти взявся за перо в паризький період,

«Повісті козацькі», а вельми «Вернигора» роблять тебе знаним не лише в емігрантському колі, книги, що виходять одна за одною, швидко розкуповуються. Те, що збереглося у материних записах про прапрадіда Григорія Брюховецького, оповіді дядька та іншої рідні, пароха гальчинецького, що був «живою хронікою діянь козацьких, легенд і пісень українських», відтепер оживали в уяві та на сторінках, писаних швидким і рвучим почерком – інколи після себе навіть не перечитував, аби ті картини не зблякли, бачене немов вочевидь не розмилося і не відійшло.

Швидко книги здолали межі Франції і пішли гуляти світами, а пошта приносила немало відгуків.

«Читаємо «Вернигору», – пишуть із Галичини, – читаємо навіть з більшою приємністю, аніж прекрасні «Повісті козацькі»; автор володіє рідкісним даром викликати і втримати у вищій мірі інтерес аж до кінця – якась таємниця розлита по всьому творові».

Незнаний світ, прекрасний і героїчний, для французького і не тільки читача відкривався не за морями і океанами, не за горами-долами, той світ лицарства козацького в Україні, на подив, був зовсім недалеко французьких кордонів. Ти швидко стаєш знаменитим, тебе запрошують на наукові симпозіуми. На європейському історичному конгресі в Парижі в тридцять п’ятому році виступав із доповіддю про вплив козацтва на літературу Півночі і Сходу, говорив про козацький первень як втілення досконалого духу слов’янського, первень, що відродив російську і польську літературу, бо досить лишень уважно розглянути твори Богдана Залеського чи Кондратія Рилеєва, – треба було бачити обличчя поважних професорів, що ляскали у долоні, мов провідному солістові з італійської опери.

Щоправда, і на горіхи не бракувало, вельми від друзів із польської еміграції. В «Готелі Лямбер», штабові уряду польського емігрантського, по виході з друку роману «Гетьман України» так розпекли, що пальця до щоки приклади – шипітиме.

– Як купляв автор фарби для цієї картини, то певне було то перед свіжим завозом – одна рожева у продажі залишалася.

– Міхале, тут все бачене очима українця. А куди ж польські подів?

Врешті ти визрів і на криве слівце для найзатятіших, та заступився князь Чарторийський:

– Панство таке гаряче… Смію в бік автора стати, нагадати застереження Наполеона – через сто років Європа буде або безбожною республіканською, або християнською козацькою.

…Ти ішов поміж чагарями на місці Січі, дивився, як на обсмаленому комині всівся вгодований крук і знічев’я глузуюче крякнув, ти ішов і все ж думав: «Задунайської Січі нема, та Січ воскресити можна. Таку, як описував у «Повістях козацьких»; напевно, можна підняти з руїни в дев’ятнадцятому столітті ту, що нерозумні голови занапастили у століттях шістнадцятому та сімнадцятому».

І це, задумав собі, зробити маєш саме ти.