4

Іван Корсак

Як наздогнав Максим повстанчий загін з Гальчинців, то Чайковський його появі нітрішки не подивував, наче воно напевне і мало так бути чи наперед про це зговорилися – тільки око одне Міхал примружив, мов цілитися з рушниці зібрався.

– Але куди ж прилаштувати тебе, козаче? – І по хвилі, щось зважуючи та прикидаючи у думках, додав: – Найкраще до розвідки, певно, слід долучити. Як перевдягнути у сільського пастуха чи поводиря сліпця, то здогаду ні в кого не буде, тим паче, говірки поліської тебе не вчити.

За вечерею, дивлячись, як змигує і потріскує свічка, натомлений Міхал неспішно викладав Максимові своє бачення, але говорив чомусь, не переводячи на хлопця погляд, наче балакав до цього жовтого, хисткого і тремтливого маленького полум’я.

– Тут, земляче, усе закипає, уся Україна. Знайомі переказують, що ось-ось має взятися за вила сільський люд Кримного і Дубечного поблизу Ковеля, під Луцьком у Чарукові зброї нівроку собі припасли. Корпус генерала Дверницького вже рухається сюди, старий генерал Колишко, що воював ще разом з Костюшком проти Росії, теж не забув військову науку. Ковель хоч і не втримали, але вже був у наших руках, з гарнізонних тамтешніх складів зброєю та припасами поживились нівроку.

– А мені дивні речі розказують родичі із Поділля, – докинув від себе Максим. – Там якийсь Кармалюк тисячі люду підняв… Цареві то зловити його вдається, то він знову чудом втікає, причому в загонах у Кармалюка, цього справжнісінького характерника козацького часу, не лише українці, а й поляки, євреї…

Неймовірну всячину Максимові оповідали про Кармелюка: сільський дядько, окрім рідної, він вільно говорить польською, російською, німецькою мовами, а ще єврейською, грецькою… Він міг, тікаючи з каторги, пройти пішки п’ятнадцять тисяч верст, витримати п’ять тисяч ударів шпіцрутенами, коли прості смертні й половини того не витримують, а ще одним поглядом причаровувати найгоноровіше жіноцтво; як треба, він ставав невидимим, бо як же інакше можна втекти з в’язниці Кам’янець-Подільської фортеці, звідки до нього ні одна душа вирватися не здатна. Казали, що Кармелюк міг перевтілитися в іншу людину, бо коли при очній ставці на черговому допиті, як удавав він з себе солдата-москаля, до нього на шию кинувся син, то й рідня разом з сином засумнівалися, чи то й справді не москаль, бо жоден м’яз не здригнувся на в’язневому обличчі… Імператор російський оголошував його особистим ворогом, та байдуже все те йому, далі воює з царською кривдою.

– То правда здебільшого за Кармелюка… І в наші повстанчі загони збираються люди з подільських Ольгопільського та Ушицького повітів, Липовецького, Махнівського і Уманського Київської губернії, чималенько з Гайсинського, Ямпільського, Балтського та інших кутків пішов до повстанців небайдужий народ. Зрештою, тут, своїми очами бачиш, з дня в день новачків додається. Тож за обмаль роботи тобі у розвідці не доведеться журитися.

Чайковський, як згодом переконався Максим, не помилився. Їх загін перейшов річку Случ, ось уже поминув Березно, далі тримався напрямку Бугу, аби вирватися на територію Королівства Польського. Кароль Ружицький виявився прирожденним партизанським командиром, вдало лавірував і уникав невигідних сутичок з російським військом, якого по щирості нашпигували в тутешні села і навіть ліси. Три дні никався Максим понад Бугом, розпитував у дядьків, чи не бачили, часом, його загубленої корови:

– Така, знаєте, чорно-ряба, з білою плямою на самісінькому лобі, геть на півмісяця та лисинка схожа…

Кордон, як на власні очі побачив Максим, був обсаджений ворожим військом щільненько, немов у доброго господаря новим частоколом. Ружицький, вислухавши донесення, приймає з командирами ескадронів несподіване рішення. Вони завертають у напрямку Ковеля, все має так виглядати, що повстанці повторно збираються взяти місто. До того ж надійні люди шепнуть у селах, кому потрібно, що на підході нові повстанські сили.

– Клює, – продавав витрішки Максим, навіть не встигнувши перевдягнути свою латану на ліктях і зашмуляну свитку. – Навіть клюнуло. Частини знімаються із прибережжя Бугу і йдуть до Ковеля.

Загін Ружицького в надвечір’я підходить до передмістя і на очах у ворога півколом стає на постій: ніхто не криється, вояки голосно перегукуються, на ніч запалюються багаття. Але за дві години до світанку полк тихцем знімається і покидає постій з щонайбільшою обачністю. За Максимовою підказкою, бо в їх селі цигани так крали коні, копита заздалегідь обмотані повстю, ніде не має брязнути збруя чи хто підвищити голос. У передсвітанковій імлі, хіба в кількасот кроках від ворожого розташування, вояки Ружицького проходять скрадливим маршем, за годину той марш стає стрімким – до Бугу чимдуж, до кордону, доки ворог не похопився.

Ескадрон Чайковського річку переходив вплав. І вперше за всі останні дні Максимові щось деронуло у горлі, мов зачерствілою тижневою хлібиною подавився і викашлятися ніяк не здатен; він то знав, куди з дому батьківського йде, страху з небезпек вельми не йняв, але зараз він покидав свій край – і немає тої ворожки, що скаже, коли назад йому вертати, скільки води має збігти у цій не надто широкій річці, а ще – якою вистелять батькову долю і чи пощастить матір застати живою, – може, судиться хіба постояти біля горбка землі із хрестом на могилі. Бувай же, земле моя, бувай…