21

Іван Корсак

Заціпенілий, скутий жахом, наче вмерзлий в льодину, Максим прийшов до тями лише від думки, що марнує час і не рятує пораненого. Рвонувши одяг і приглядаючись у момент артилерійського спалаху до рани у передпліччя, він швидше навмання в напівтемряві став перев’язувати. На щастя, рана виявилася неглибокою, та найважче було спинити кров.

Максимові цього разу щастило: в розпал нічної атаки десь далеко за спиною росіян почулися звуки відбою – то вже потім з’ясується, що їх налякало донесення про великий польський легіон на підході – і разом з санітарами дядька переніс він в фортечний лазарет.

Наступного дня по обіді, як притишилась трішки рана, дядько з передихом, мов бракувало повітря, оповідав:

– Суд у Житомирі був… Спішний такий, мов за стіною горіло… Нас етапом погнали в Якутію, батько довго не витримав, сухоти зморили. А мені за добру послушність в останні роки милість випала, напередодні війни у солдатчину височайшим рескриптом.

Як пішло на полегшення, то Максим за першої ж нагоди забігав у лазарет, бувальщинами своїми емігрантськими ділився, як вчилося у Сорбонні, з ким зустрічався та що чути і бачити випадало. Дядько й собі переповідав, як велося йому на вистуджених далеких дорогах, от тільки очі його дивували: рідко чомусь зустрічався з Максимом поглядом, частіше той погляд никав засидженою мухами стелею, блукав по кутках, налякано шарахався і бокував; муляло щось йому на душі, муляло набридливим камінцем, що випадком втрапив у чобіт і тепер, куди б він не перемістився, однаково непокоїть.

Довго зважувався Максим, доки, набравши повітря на повні груди, мов зібрався плигнути у студену воду, що аж на морозі парує, допоки не спитав навпростець – і відразу розв’язалася його душа, сплутана і перев’язана досі невидимими шнурами здогадів і підозр.

– Я не просився на цю війну, – зустрівся таки з ним поглядом дядько, колючим якимось, дивовижним, з відтінком зніченості і вини воднораз. – Мене присилували… А от ти чому, купно із бусурманином, підняв руку на брата свого, православного, чого ж ти ступив на ту стежку нічну, якою Іскаріот навпомацки прокрадався у Гетсиманський сад?

Дядько раптово закашлявся, обличчя його, досі бліде, мов без синьки білена глиною хата, зашарілося раптом, наче щойно з шпаркого морозу переступив поріг по щирості напаленої домівки. А як втихомирився кашель, то став розказувати, як відбирали ключі від Віфлеємського храму: йому, в свою чергу, оповідав те офіцер, що був тоді у російській місії.

Турецький паша наказав привести негайно до нього грецького єпископа, аби передати ключі католикам. Довго і марно гримотіли у двері православного єпископа, затятим він був, і під загрози не хотів відчинити. Зрештою, з поміччю воску мусили зліпки знімати з замків, за ніч виготовити дублікати і наступного дня подарувати латинянам: мусульманинові-туркові байдуже, в якої християнської гілочки будуть ключі, віддати належить тому, кому цього дня вигідніше.

– Чи ж то мислимо отак виставу творити на місці, де явився задля грішних людей Спаситель? – В дядьковому голосі тепер не було попередньої настороженості та незрозумілої і непояснюваної вини, залишався лише холодний сум і такий же, як на траві перший іній, холодний жаль.

– Бог один, – тільки й міг проказати Максим. – На могилі праотця Авраама люди різної віри складають молитву.

І раптом у душі Максима прорвало якусь загату, йому конче хотілося виговоритися, насамперед для самого себе, словом означити те, що скалкою болісною нило у серці – то не віра сварить людей, хотілось кричати, то все ненаситних політиків викрутаси лукаві, усі війни, до жоднісінької, усі спалахують винятково через гроші, маєтності, владарювання над ними, землею і людом. І Миколі І ключі від Віфлеємського храму так само потрібні, як його головнокомандувачу князю Меншикову ікона Божої Матері, прислана особисто імператором.

– Десь там покладіть, у прикомірок, розберемося згодом, – відказав ад’ютантові заклопотаний князь.

І втратилася б, напевно, ікона, коли б, як писала французька преса, не поцікавився пропажею Петербург.

А ще Максимові хотілося оповісти людині, яка десятки літ чула хіба росомахи рев у далекій тайзі, як обмізковують те європейські уми. Йому довелося бути на вечірці одній в Янковського, досить знаного в емігрантських колах Парижа, коли в імлі безвиході після поразки повстання опускалися руки. В запалі Міцкевич вигукнув:

– Немає в нас тепер іншого порятунку, потрібен новий орден. Але кому його заснувати? Мені? Пізно! Той занадто аристократ, інший забагацько демократ, а тут треба святого…

Зрештою, всі зійшлися на думці, що єдино можливий клич для нового руху: «Бог, Воля і Батьківщина!»

– Прийде час для об’єднання людства в єдину сім’ю, – додав на продовження мовленого Янковський. – Єдність християнства припускає об’єднання всіх християн, протестантизму, схизми та іудаїзму.

Билася, пульсувала, спотикалася і перечіплювалася думка людська, як врешті людині вийти за межі звіриного стада…

– Ти справді не продавав Христа. Ти його просто зрадив, – хрипко сказав на завершення дядько, погляд знову його схопила крига, і він, застогнавши, повернувся лицем до стіни.