18

Іван Корсак

Козацькі сотні півколом шикувалися на просторому плацові, рівняли вершники нетерплячих коней, ось вже неспішною риссю попереду строю виїжджає козак із розгорнутим прапором – Максимові навіть очі кортіло протерти від того неймовірного видива. Прапор Запорозької Січі, прапор Дорошенка, подарований, точніше, повернутий патріархом, щойно доставлено з Константинополя, і він тихо полощеться на свіжому вітрові.

– Запорозької Січі нема. Запорозька Січ знову воскресне, – повернувшись до Максима, докинув Чайковський майже дослівно мовлене ним у Добруджі.

На велелюдному плацу на хвилю запала тиша. До прапора наближається православний священик, ксьондз католицький, мусульманський мулла і єврейський рабин. Один за одним до них під’їжджають вояки і складають військову присягу – одні на Євангелії, на Корані – інші, ще інші, по вірі своїй предковічній, до Талмуда підходять.

Невже то не марево, не видіння чи сон, думав Максим, невже козацька потуга насправді постане знов з забуття, постане по тому, як мусила одинадцять разів змінити місце своє, облаштуватися навіть на зовсім чужій землі, бо злі царі та цариці відібрали рідну? Ще Орлик-молодший, переказували діди, силкувався на Рейні Січ заснувати, щоби бодай колись повернутися в Богом дарований край, на далекій Алясці українські переселенці міркують хоч там заснувати свою державу – то все нездійсненні мрії… То невже тут Січі судилася доля?

З тими думками ще довго не розставався Максим після присяги, коли йшли спершу в Шумлу, до штабу головнокомандувача Омера-паші – тут їм обіцяли дати гармати для козацької артилерії та мали прибути нові добровольці з Добруджі. Гарматами таки розжилися, от тільки поповнення не дочекатися, бо Добруджу вже зайняло російське військо.

Як просвистіло ядро і гухнуло в десяткові кроків, то не було часу більше Максимові вертатись до роздумів та відгадування прийдешнього – перший бій свій йому на турецькій землі судилося прийняти біля фортеці Силістрія. Досить дикою місциною, густо залісненою, поораною впадинами та ярами рвалось російське військо розчистити собі шлях, рвався імператор Микола І до всеслов’янського панування. Чайковському до козацького війська додали ще кільканадцять ескадронів турецьких, мав він захищати Силістрію. Її дванадцятитисячний гарнізон відчайдушно боронився від вісімдесятитисячного московського війська, командував яким сам, гіркої пам’яті по придушенню Варшавського повстання, генерал-фельдмаршал Паскевич. Землячок, трясця матір твою, полтавчанин, граф Єриванський, князь найясніший Варшавський. Оповідав ще в Парижі Микола Іванович Савич, як зустрічалися з Адамом Міцкевичем, запросив Паскевич по-земляцьки Панька Куліша на вареники, та й тут же арештував, навіть вареники не схолонули…

Максим спав по кілька годин, або й зовсім не було того сну ні в одному оці, всім несолодко повелося, і Чайковському в тому числі, бо не міг отаман дозволити собі більше простого козацтва. Не лукавив Міхал у листі від 17 червня до вірного приятеля Ленора:

«Сам ходжу за патруля і помимо волі стаю солдатом, коли Ружицький не захотів. Французи у Варні, англійці у Бальчику, навмисне зволікаючи, тим часом байки розказують все про коні або вози та дороги… То є соромом у справі військовій».

Таки не поспішали, журячись різними перепонами, союзні війська рятувати Силістрію, що відбивалася щомоці від настирних російських атак.

Не будучи кадровим військовиком, Чайковський на свій глузд та на власному повстанському досвіді застосовував партизанську тактику. Його рухливі підрозділи завдавали клопоту ворогам з різних боків, намети розбивав вигадливо, аби разом з різнобарвною козачою формою створити враження великої армійської сили – і те викликало нерішучість та втрату часу навіть в самого Паскевича. До фортеці, тим часом, без особливих перебоїв надходило продовольство, набої та зброя.

Хіба опівночі вертався Максим з Силістрії у козачий штаб – пробивався разом із захисниками фортеці, що пішли у контрнаступ по хвилі черговій російського штурму. Висвист лихий ядер над головою у бік твердині, пороховий дим і кіптява в теплому і сирому повітрі, що враз притлумив запах п’янкий квітучих дерев, який у перервах боїв торжествував околицею, бентежив знервовані, змарнілі, виснажені, висмоктані й обезсилені людські душі, – так не в’язалися чари південної ночі з людською злобою, пронизливими різномовними вигуками-командами, стогоном зранених та передсмертним зойком.

Лава на лаву йшли турецькі шеренги супроти російських, всі розуміли значимість моменту, бо ще в надвечір’ї прорвалися росіяни майже під стіни і в саженях вісімдесяти окопалися в шанцях. Колись би сам собі дивувався Максим тій неприродній і нелюдській втісі, з якою опускалася його шабля на плечі чи голови супротивників, бо й розібрати немислимо в нічній імлі, хіба підсвіченій на якусь мить недалеким снарядним спалахом; ось навпроти лише силует, але й в напівтемені встиг він побачити загрозливий рух, по якому очікувати удару багнетом, – Максим ще зумів якось вивернутися неймовірним зусиллям і таки дотягнутися шаблею ворога.

І вже як той падав, то знайоме щось промайнуло у рухах, а болісний зойк різонув самого його по живому, різонув неспівмірно та неспівставно, коли б то власне Максима шаблею черконуло. Він нагнувся над зраненим, як стрімко пройшла вперед турецька шеренга, і жах, холодний та немилосердний, на правець його скорчив, зсудомив так, як судомив колись хіба у дитинстві, коли молодої зими топився в річці, проламавшись на не вмерзлій ще кризі; мало тямлячись, обхопив руками рідне обличчя.

– Дядьку, де ви тут взялися?! – він думав, що закричав, закричав на версту, на всю околицю, на оте все бойовище, таке далеке від отчого дому і таке безглузде, непотрібне, гріховне, безумне оте душогубство; він думав, що закричав, а насправді лише хрипів і збулькував його голос, як у звіра із щойно перерізаною горлянкою.

– З тюрми… Помилували… У солдати, – відказував ледве чутно дядько, відказував із перервою, мов балакав через тлумача і той мав би за ним встигати.