24

Іван Корсак

Хитро посміхаючись, Чайковський почав викладати з портфеля на стіл перед Максимом якісь папери.

– Тут є досить цікаві документи… Турецькі друзі поділилися з нами загубленим в паніці добром князя Меншикова.

Максим став неспішно гортати списані різними почерками аркуші. Поступово звичайний інтерес в нього змінився гострою цікавістю: тут були розпорядження з Петербурга, відомості про переміщення полків та батарей, постачання зброєю та амуніцією, а ще перехоплені військовою цензурою листи російських солдатів і офіцерів. Він повільно розбирав нерівний почерк першого, що втрапив у руки, такого листа, писаного, ймовірно, аж ніяк не за столом, а десь хіба в поспіхом викопаних шанцях, на коліні, бо рядки пливли хвилею або чудернацько стрибали:

«С наступлением ночи наша армия представляла страшный хаос, никто не знает дорог, войска, пришедшие из России, без проводников столпились и не знали, куда двигаться. Раненые брошены на поле, два дня без воды и хлеба, у кого рука висит на коже, у кого уже черви в язвах. В госпиталях – ни бинтов, ни корпии, ни пищи. Ужасно, ужасно! Ты знаешь адъютантов князя, могут ли они распоряжаться в таком сражении? Артиллерия наша без прикрытия, в то время как у неприятеля каждый отряд подкреплен ею и кавалерией…

Место нашей безрассудной гордости заступил всеобщий упадок духа, на всех лицах – стыд, унижение… Каждый из нас готов умереть с пользой для России, но умереть бесславно, мучаясь, видя, что ничего не приготовлено для защиты, – это невыносимо. Нас справедливо наказывают за беспечность и самонадеянность.

Нет, мой друг, что ни говори, – наш Черноморский флот был игрушкой, годной только для царского смотра».

Максим далі перебирав папери, і все більша злість, хіба перемішана з гіркотою, змінювала у душі той перший зрозумілий людський та військовий інтерес. Милий Боже, думалося йому, до чого тільки поруйнували народ, душу струїли – його, вчаділого «безрассудной гордостью», вже черви живого точать, а він однаково «готов умереть с пользой для России». Для якої ще користі тамбовському чи іншому російському селянинові, якого, мов порося, мають право досі продати й купити сьогодні в єдиному європейському заповіднику рабства; і що ти забув на цій кримській землі, або в задунайських землях, де останнє добруджанське козацтво борониться від тої кривавої і ненаситимої гордості…

Максим перебирав документи і хмурнів ще більше, мало того, думав він, що ллється через сатанинську жадібність людська кров, не менше лихо коять такі захисники гордості, роздираючи на чужій землі навпіл душу інших народів, – немилосердно рвуть та шматують по-живому, а така рана гоїтиметься куди гірше, аніж то різали б тіло, кровитиме десятиліттями, якщо не століттями…

Татари воюють проти татар, проти тебе і таких, як ти, дітей українських фельдшерів, вчителів, синів православних і уніатських священиків, виставлено, як пишеться он в тому папері, двадцять дев’ять кінних українських полків, тринадцять артилерійських бригад та чотири батальйони піших. Силоміць забраний під російський прапор поляк та українець з волинського Полісся чи Галичини тепер має цілитися багнетом у груди такому ж полякові та українцеві, що вирятувався від петербурзької честі та гордості в еміграції і воює тепер за свою і сусідську свободу у французькому легіоні чи англо-турецькому корпусі, британо-німецькому війську або легіоні швейцарському, італійському легіоні чи польсько-українському війську Чайковського.

І то ще не все, гортав Максим папери та донесення про постачання зброєю, продовольством та фуражем, щоб тебе, предковічного волиняка, вбити, кожну третю гармату відливатимуть в Києві на арсеналі, Шостка дасть до половини пороху, а з Херсоном та Миколаєвом – то й взагалі левову частку, в Луганську виготовлять снаряди, що мають падати на твою голову.

Наступного дня, забираючи в Максима документи, Чайковський між іншим перепитав:

– І які ж враження від того всього?

Максим відповів не відразу:

– В одному з останніх номерів газети «Нью-Йорк Геральд Трибюн» я прочитав огляд подій Кримської війни. Можливо, той огляд дещо історико-філософського характеру, але висловлені в газеті думки про Росію запам’ятовуються. На подальшому шляху людства, пишеться там, лежить величезна доісторична, викопна хтозна з яких часів, рептилія. Вона надзвичайно злобива, вкрай небезпечна, має потужні щелепи і маленький мозок. Для поступу людської цивілізації, зазначає автор, то колосальна загроза. Автора звати, здається, Карл Маркс.