19

Іван Корсак

З високим та худим, з бездоганно складеною статурою та холодною і нерідко зверхньою іронією в очах – з сестринцем князя Чарторийського Владиславом Замойським в Міхала Чайковського були непрості стосунки. Чайка не заздрив ні статкам, ні родинним зв’язкам, але як прийшло повідомлення йому, як керівнику, про зменшення і так скромної платні працівникам стамбульської агенції, то в листуванні з вірним другом і співробітником Ленором вихлюпнулося наболіле.

«Я і ти, і всі, хто зі мною, – писав Ленорові, коли той готувався до небезпечної подорожі на Кавказ, – хто, не вагаючись, посвятив високій меті наше життя, наш побут і наше достоїнство, даровані ласкою Божою здібності – ми не маємо грошей і мати в принципі не можемо, бо при праці публічній чим іншим, не властивим для неї, займатись не чинно. Про ощадливість не забуваємо, але що вдіяти, коли без грошей ані жити, ані посувати неможливо розпочаті справи. Коли б був багатим, то власним коштом служив би Польщі і панові князю; гадаю, такі посади, як моя, повинні займати заможні панове, як от Володимир Потоцький, як Сапіга, як згадуваний Замойський. Вони можуть служити Польщі власним коштом, а ми будемо під їх керівництвом – якщо треба і допоки треба.

Нехай ці панове, що володіють статками, а не хочуть служити Польщі, не поспішають до діла її ставати у поміч, нехай перестануть раз і назавжди вважати себе поляками – водночас ми в голоді й холоді будемо їй служити; в такому разі не дивуватиметься світ, що жебрак служить справі… але коли одні поляки живуть в чванькуватому багатстві, то інші в нужді та очевидній убогості не знайдуть для себе ніде дверей відчинених і не знайдуть порозуміння».

Як окидав оком Замойський свій подальший шлях, то на тому шляху зір незмінно впирався в якусь перепону, і тою перепоною бачився йому Міхал Чайковський. В час повстання 1831 року Замойський був ад’ютантом Крижанецького, потім шефом корпусу генерала Раноріно, з яким відходив за австрійський кордон. В еміграції Владислав нав’язав дружні стосунки з французькою та англійською аристократією, з поміччю дядька входив у довіру дипломатичних кіл, кабінетів міністрів і монарших дворів. Замойський бачив винятково себе намісником Чарторийського в еміграційних колах, а з огляду на маєтності, родинні зв’язки та поважний дядьковий вік – і наступником, принаймні, найвища сходинка в тій ієрархічній драбинці мала належати саме йому.

– Не розумію, – знизав якось плечима Ленор в розмові з Чайковським, – не розумію, навіщо графові Замойському, хай навіть в завуальованій формі, частенько наголошувати, що наша головна агенція в Стамбулі підпорядковується не прямо князеві Чарторийському, а лише через нього. Граф же тут котикові навіть хвоста не зав’язав…

Чайка не міг відказати те, що насправді думав, не лягало на душу своє «я» ставити попереду справи, хоча чувати подібне не раз випадало: якось так акуратненько, через сторонніх осіб мовлене, ненав’язливою думкою ширилося.

Щоправда, траплялося, граф підтримував Міхала. Як розкинула стамбульська агенція ширшу мережу, охопила нею балканські краї, діставала найцінніші вісті, то Замойський у листі до князя Чарторийського наполягав з Лондона: «Дуже прошу не шкодувати коштів на доставку депеш зі Сходу, бо моє тут значення залежить від відомостей звідтіль, які вважаються важливішими за інші».

Як не погоджується з чимось Чайковський, то не промовчить і самому Чарторийському. Коли не без участі Замойського склали умови співпраці з монастирем лазаристів і зібралися витрачати, на розсуд Міхала, недоцільно кошти, то пише він з обуренням у «Готель Лямбер»:

«З пана князя, фундатора справи, роблять одного з благодійників, а князевому агентові, не надавши йому жодних прав, ставлять в обов’язок лише догоджувати та перетворюють у прохача».

Ще різкіше відпише, як відрубає, Замойському, який так ретельно штрикав палиці в колеса, що, зрештою, і сам собі шкодив.

«Я тої умови не розумію. На що князь дав гроші? В який набуток вони перетворяться? Є то проста даровизна… Я не розумію ні цілі, ані причини такої умови, я не знаю, що тут трапилося. Хай дарує полковник, що я так відверто кажу, але мені серце болить, – за стільки труда, стільки часу, витраченого мною, що полишив сім’ю, яку я люблю, мною, що знехтував своїм майбуттям задля того, аби щось зробити для справи польської».

Сердиті протести Міхала не залишаються поза увагою, йому «Готель Лямбер» вирішує допомогти. А на поміч направляють Болеслава Волегловського. Його знали усі як давню довірену особу Замойського.

Далі робота в стамбульській агенції пішла, як можна було очікувати. Волегловський і сам клопотами себе не обтяжував, ще й інших під’юджував проти Чайковського.

Здивований Міхал пише про те якось знічено, шукаючи і не знаходячи причини вельми дивної поведінки нового помічника ще з першопочатків:

«Не знаю, чим міг образити пана Велогловського – інколи справді вказуючи на його безвідповідальність та нехіть до провадження політики пана князя, але то було у дискусії, в якій він ще гірше дорікав мені походженням з провінції руської, української, що я не поляк і т. д. Я на ту дитячу суперечку не зважав, а коли він хворів, то його так доглядали, як би й удома не доглянули краще».

А помічник тим часом у віддяку за совісний догляд рапортує в «Готель Лямбер»:

«Репрезентант князя та репрезентант влади і справи польської на Сході повинен і може зайняти поважнішу позицію… Ніщо йому тут не шкодить і нічого не бракує, хіба потрібного такту… Владу запевнює, що він поважний і знаний, шанований, але можна нескладно впевнитися, що не так насправді. Влада може вірити, що він тут у добрих стосунках з пашами – як же владу переконати, що він їх навіть в обличчя не знає?»