3

Іван Корсак

До яскраво освітленого палацу Михайла Корженевського, дядька Міхала, в містечку Кодня, імператор під’їхав пізньої ночі. Війська не виходили зустрічати Миколу І, тільки на ганку палацу в низькому поклоні схилили голови граф Пален, господар та волинський губернатор Аверін. Імператора та свити душ зі сто швидко і вправно на нічліг розмістили у головному корпусі, а прислузі сяк-так стачило місця у павільйонах.

Вранці у бальній залі вишикувалися тутешні дворяни, переступаючи нетерпляче з ноги на ногу та пасучи великими, настороженими і спраглими очима двері, у яких мав з’явитися імператор. Врешті високі різьблені двері прочинилися, Микола І в супроводі генерала Вітте, Бенкендорфа та графа Потоцького неспішно пішов вздовж рядів. Загоріле суворе обличчя, високо піднята голова, велична осанка і хода, мов під нечутну маршову музику, вся його постать і вся постава без марних при тому слів говорили, що так може йти лиш владика світу.

Час від часу імператор спинявся, на його запитання хтось відказував невпопад, хапаючи з переляку судомно повітря, мов на нього от-от мала напасти гикавка, хтось торохтів заготовленим, мов горохом, ще інші могли спромогтися лише на однозначне «так» або «ні».

Тебе імператор сперш окинув поглядом, наче міряв на зріст перед призовом уже до війська.

– З таким прізвищем і досі не служиш?

– Я – єдиний син померлих батьків, опікун своїх сестер, – знайшовся відразу, аби уникнути зайвих запитань.

– Віддай мені свого родича, при дворі матиме честь служити, – повільно повернувся цар до Корженевського і глипнув так, мов той заборгував йому півмаєтка.

Негадано після знайомства з дворянством імператор запросив тебе до свого екіпажу, і ти всю дорогу до військ відказував так обачно, як за ранніх морозів в дитинстві ступав по дзвінкому й гнучкому, що лунко коловся, першому льодові на ставку в Гальчинцях.

Коли за обідом налили келихи за фельдмаршала Дібича та непереможні забалканські російські війська, імператор сам взявся тост виголошувати.

– При таких здравицях п’ють не келихами, а піднімають кубки!

І першим підніс високо вгору налите вино – ти дивився не на ігристий напій, що дрібненькими срібними цятками збулькував, не на переливи проміння в гранях чеського кришталю, а на білі, ретельно доглянуті руки. Ти чомусь думав, скільки то мила чи якого там лугу треба, аби відмити їх від крові декабристів.

Так вже склалося, що родина Чайковських зналася подавно з родиною київського поміщика Руліковського. Єдиний свідок усіх таємниць імператора Миколи І обер-поліцмейстер Княжнін все життя тримав рот на міцному замку, а близькому товаришеві Руліковському таки не стримався і оповів. То від Руліковських дійшла до тебе та оповідь.

На тлі сіруватого, з олов’яним відливом липневого неба 1826 року, на тлі пір’ястих хмар, що ледь помітно пливли собі в полуденні краї, п’ятеро повішених на кронверкові Петропавлівської фортеці виднілися лише темними силуетами. Легкий вітер з ріки повільно крутив мертві тіла, наче востаннє роззиралися небіжчики навкруги, востаннє хотіли бодай глянути на місто, де мала зродитися російська свобода. Той самий імператор Микола І, що на рапорті-пропозиції сибірського губернатора стратити впійманих розбійників з великої дороги, ледь помітно всміхаючись, навскіс надписав: «В России, слава Богу, нет смертной казни, и не мне ее восстанавливать»; той самий імператор ось цією білесенькою та охайно доглянутою рукою, що перед твоїми очима підносить кубок з ігристим вином, підписав указ четвертувати Кіндрата Рилеєва, Павла Пестеля, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського, яких не одне покоління зватиме народною совістю.

– Але хіба то тіла декабристів колихав тоді вітер на шибениці? – питав чи то Руліковського, чи самого себе добряче підпилий Княжнін, коли гостював у родині київських приятелів, він неначе ковтнув жарину, і тепер келих за келишком силився залити і погасити її, та вона чомусь ніяк не хотіла гаснути і продовжувала пекти.

Ще як дихали цвіллю п’ятеро в’язнів у підземеллі фортеці, їх рідні та близькі метушилися відчайдушно і клопоталися, аби пом’якшити жахітливу кару четвертування. І таки відтануло імператорське серце, відмінив попередній указ, підписав помилування, замінивши катівську сокиру на шибеницю.

Як прийшла сестра Муравйова-Апостола, впала перед ним навколішки і стала просити бодай братове тіло, вперше не стримався тоді імператор і, до вікна відвернувшись, хрипко відкинув:

– Неудобно…

Ніхто не знав сенсу тої загадкової відповіді, і ніхто витлумачити не був здатен, тільки Княжнін, як доливав йому келиха раз по разу Руліковський, напівпошепки виповів єдиному в житті оту таємницю.

Білими петербурзькими ночами, що заливали примарним молочним світлом імператорську опочивальню, міряв не раз її кроками Микола І, міряв та зважував власні думки, як вчинити з п’ятсот сімдесят дев’ятьма арештованими за спробу грудневого заколоту 1825 року. І таки зійшовся в душі на єдино можливому рішенні, яке має прийняти як рішучий та твердий государ. Має вчинити так, як зробила бабуся його, Катерина II, коли пугачовщину через коліно ламала. П’ятьох цих зухвальців, рівно стільки, скільки бабця тоді пугачовців порубала на Болотній площі, попри власний указ, писаний для людського ока, він бунтівників таки на шматки порубає – і це зробить у те число місяця, яке співпадатиме з числом батькового убивства.

Наступної миті помчали гінці, Княжніна, що спросоння ніяк не міг встати, просто скинули з ліжка.

Останній допит був у тих самих казематах, звідки стогони й крики так само чутні, як із могили, сюди ж прийшли двоє катів із сокирами.

Як вернувся Княжнін і почав доповідати імператорові, Микола І стояв якраз перед дзеркалом і мовчки дивився на власне обличчя, що в примарних відливах білої ночі скидалося на лице мерця, він дивився і думав, чи зможе й надалі воно, насправді обличчя держави, зможе бути рішучим, суворим і спонукати пошанування.

– Прижигали раны горящей смолой… Резали члены… Секали головы…

Княжнін доповідав голосом без барв та відтінків, як ця біла петербурзька ніч за вікном, про дію за дією говорив, мов клав писаний рапорт на стіл аркуш за аркушем. Двоє катів і троє солдат з інженерної команди фортеці зібрали на м’ясо порубаних, повантажили в заготовлений бот і той рушив до Петровського острова. Шматки тіл, загорнуті у ганчір’я, скинули тут у викопану яму в прибережних кущах, швидко її засипали і землю зрівняли, аби око стороннє не помітило навіть місце.

Наступного дня, ледве підніматися почало сонце, двох катів і трьох солдат з інженерної команди, поміщених після четвертування декабристів у ті ж самі каземати, де кров на стінах ще липла і клеїлася, всіх п’ятьох, що справу свою вже зробили, вивели на кронверк фортеці. Нові люди з третього відділення Бенкендорфа, що чекали біля зведених ще учора шибениць, вправно надягли всім п’ятьом петлі мотузок на шиї. А ще через кілька хвилин вітер з ріки повільно хитав і крутив тіла тих, хто, окрім Княжніна, знав таємницю могили четвертованих, – нехай думають всі, що то висять декабристи. Повішених зняли пізньої ночі, під посиленим конвоєм вивезли на острів Гоноропуло. Трупи засипали вапном і опустили в яму з водою, для певності ще по краях тієї ями два ящики вапна кинули.

– Навіть як спробують викрасти тіла, їх ніхто вже розпізнати не здатен, – сухо прошелестіли слова Княжніна, мов поклав на стіл останній аркуш з писаного імператору рапорту.

Зіб’ється з ніг рідня Рилеєва, Пестеля та решти родин в пошуках могил страчених, аж поки Наталя Рилеєва не попросить помочі у сусіда і друга покійного брата, а за сумісництвом імператорського стукача Феопемпта, який, власне, і видав усіх декабристів.

– Наші сім’ї і друзі нічого за те не пошкодують, – пообіцяла йому раптово посивіла Наталя.

Холодний зблиск в очах Феопемпта, мов на бите скло впав на мить місячний промінь, не міг його, звісно, видати. Він же має шанс тепер заробити удвоє – ті родини справді нічого не шкодуватимуть, а від імператора слід чекати на нову ласку, може, самою ласкою і не обійдеться…

Скрадливою мишею бігав погляд Феопемпта, який на таємній зустрічі запропонував сором’язливо Миколі І нову послугу: він ще раз допоможе імператорові, він видасть рідні могилу. Тільки не ту, де справді лежать порубані на шматки декабристи, бо її і сам не знає, а їхніх катів, хто вже з часом там опізнає…

Імператор навіть не очікував такого дарунку долі. Він не вельми боявся, що хтось викриє його брехню про фальшиве помилування, що не замінив таки четвертування на шибеницю, він чомусь лякався самих покійних, мов наяву чи у сні вони можуть розгорнути темної ночі насипану поспіхом землю і встати з могил. А ще гріла і тішила душу сама уява, як приходить на вказане хитрим греком місце рідня і молиться за упокій, молиться не над місцем поховання убієнних братів і синів, а над могилою їхніх катів.

Феопемпт таки не прорахувався – перстень неймовірної ціни з царської руки тепер його, а від дорогоцінностей родин тих п’ятьох хіба дурень відмовиться.

…На святковому бенкеті на честь приїзду в війська імператора ти дивився зачаровано на підняту руку з вином Миколи І, та думки твої були далеко від непереможної забалканської російської армії і здравиць гучних за оцим столом на честь фельдмаршала Дібича, ти думав своє.

Тож не відмовився ти від дарунка Миколи І, не умив свої руки від власної долі, ти просто не міг прийняти камер-юнкерства, орденів можливих та нових маєтків з отої руки, білої, мов ретельно випране простирадло, руки з синіми, намальованими чомусь грубо поверх того простирадла прожилками. Тож довгенько-довгенько доведеться петербурзькому камер-юнкерству тебе чекати.