29

Іван Корсак

Максим то поринав у безпам’ятство, то знов на якусь мить приходив до тями, густа пітьма, наче карти в метких руках циганки-гадалки на гомінкому базарі, тасувалася з нетривалим просвітком, і ніяк був нездатен він зрозуміти, чи та розмова в містечку Тарсі ще тоді відбулася, як присів перепочити біля колодязя апостола Павла і незчувся, як придрімав, чи то в маренні розмовляє зараз.

– Святий отче, я так стомився, обезсилів геть, – говорив Максим і кожне слово було важке, мов свинцеве, і давалося з неймовірною натугою. – Невже воля і віра стільки страждань потребують?

Зітхнув тільки апостол Павло, бо свої неблизькі дороги на спомин спали; він би й не хотів зараз згадувати та говорити про них, та мусив, він повинен якось розтопити той нетривкий лід вагань, сумнівів та непевності, коли людина на роздоріжжі і не відає своєї путі, відгадати її своїм серцем силиться.

– Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті. Від євреїв п’ять раз я приймав був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській; у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поганів, у небезпеках по містах, у небезпеках по пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими; у виснаженні та праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто у пості, у холоді та наготі.

– Невже в вірі десь сила така захована, що в час небезпеки смертної, неминучої, видавалося, не дасть душі, як дошці сирій на сонці, покривитися і покоробитися? – не стримався таки Максим, хоч і ніяково було спитати, видати власний страх і вагання, так старанно заникані в закапелки найдальші пам’яті, ще й прикидані шматтям мороки щоденної.

І вперше всміхнувся тут подорожній, щось пригадавши, та усмішка, сяйнувши, враз випрямила, розігнала і розгладила всі зморшки на лиці, стерла хіба десяток добрий років.

– У Дамаску намісник царя Арети стеріг місто, щоб схопити мене, але по мурі мене спущено в коші віконцем, і я з рук його втік…

Більше нічого не сказав подорожній, повернувся й пішов своєю дорогою – йшов курним шляхом під високим сліпучим сонцем, і лише гарячий вітер розвівав його поли; ступав неспішно, але з особливою впевненістю мандрівника, що достеменно знає свій напрям, аж доки не розтанув у хисткому мареві при виднокраї.

А Максим далі метався, як некерований човен на прудкій і вузенькій річечці, поміж берегами безпам’ятства і мізерним просвітком, у нього не було гарячки, навпаки, тіло ставало все холоднішим, мерзли висхлі поморщені руки, не рятували тіла від холоду ніякі рядна та накриття. От і прийшов твій судний день, думалося йому, в тебе є віра, але немає сили. Ні крихти, ані мачинки немає моці, аби далі ту справу якось попхнути, в яку істинно віриш, якій віддав молоді і немолоді літа, заради якої стільки підошв стоптано, прочовгано і протерто… Що ж залишається в тебе, Максиме? Ти вже не можеш бути більше вояком, рука твоя шаблю тримати не здужає, бо й ложки не здатна вдержати, під бій і торохтіння гучних барабанів в атаку більше не йти, бо в знесиленому і обезводненому висхлому тілі тепер тільки кості твої торохтять, як ті барабани; а холод, що зморює, то холод безодні вічної і забуття…

І раптом думка негадана ворухнулася, така неймовірна, ніби у батьківськім саду незабутньому серед стужі зимової, серед снігів, серед цієї холоднечі всесвітньої, що сковує залізною кригою тіло його зів’яле, як би яблуня зацвіла серед зими з доброго дива… Він ще піде в атаку, в останню атаку свою, тільки не шабля зброєю стане, не куля чи інше сьогодні бойове причандалля; так, напевно, ніхто воювати не пробував, але на війні, як на війні, його не шкодували і до люду його ніхто милосердя не мав – то чого ж він буде цуратися? Зброєю стане сама смертельна біда, що скосила його, засіла у тілі і вже напевне полишити ніяк неохоча – в годину просвітку, коли пам’ять повертається, коли ще чалапати здатен буде якось, він піде в стан ворога, має доклигати, і біду понесе у тілі з собою, він по-братньому тут поділиться…

– Чайці… скажете, – індиком розсердженим, бо голос давно не слухався, прошипів на обході до лікаря, – я піду помирати сам…

Вже у присмерку, як вишкрябався з палати, він простував в бік чужих шанців, його ворогом, найпершим і найлютішим, тепер стати могла тільки втрата свідомості, бо всяка хвороба під ніч набирається в силі, а його союзником найвірнішим були висхлі і жовті патички, що звались колись ногами; він брів в тому присмерку, час від часу перечіплюючись, вставав, стиснувши зуби, і знову ішов; він пам’ятав все погано, розумів лишень, що прямувати слід на жовтаві зблиски чужих багать, що злегка підсвічували вечірнє небо. Важкий камінь, що лежав на змореній та вичахлій його душі, спав раптово, як тількино він перевалився у російський окоп. Ще почути встиг подивоване:

– Перебежчик, что-ли…

І більше не чув вже нічого.