23

Іван Корсак

Головнокомандувач князь Олександр Меншиков, веселий і рішучий, з гордовитою поставою на своєму неспокійному арабському скакуні, сьогодні ще охочіше сипав дотепами. Його війська надійно розмістилися в гирлі ріки Альми, його генерали справу свою знають нівроку, навіть як зустрів вранці розчервонілого і неприродно рвучкого та метушливого генерала Кир’якова, що таки встиг з досвітку досить пристойно вже похмелитися, то навіть не подав виду. Меншиков лишень час від часу оком кидав на пагорби позаду російських позицій.

Князь Олександр Сергійович ні трішки не сумнівався в успіхові бою, то ж запросив світських дам помилуватися видовищем, пообіцявши їм показове побиття англійців із французами та ганебну їх втечу – на тих пагорбах віддалік одні дами, вдягнуті амазонками, гарцювали на вишколених конях, інші ж, зручно вмостившись в ландо, зонтиками нетерпляче похитували.

Врешті з боку французького табору лунко озвалися барабани і звуки сурми покликали до прапорів.

– До зброї!

По лівому флангові російських позицій вдарили з моря гармати із союзницьких кораблів. Десант англійського і французького війська, що безперешкодно висадився на кримську землю, тепер розвивав свій наступ.

Бій, як не очікував Меншиков, несподівано затягнувся, ворогуючі сторони сходилися в рукопашну, серед сум’яття людського та кінського рвалися ядра і шматували живі тіла, дико іржали нажахані коні, яким у тому кривавому місиві, гуркоті та смородові пороховому ще важче було щось втямити, аніж озлобленим, із розчервонілими від ненависті та тваринної люті людям в мундирах. Сім годин з незначними перервами йшов бій за міст через річку Альму: французи, поляки, українці, татари з французького іноземного легіону рубали шаблями й кололи багнетами таких же поляків, українців, татар з російського полку.

Піхотинці французькі зі своїх нарізних штуцерів, як зайців, розстрілювали здалеку російських артилеристів, бо гвинтівки їх удвічі перевищували далекобійність російських гармат, що заряджалися картеччю – навіть мовити не доводилося про перевагу тих штуцерів над царськими гладкоствольними з крем’яним запалом рушницями…

Не судилося вдягнутим в амазонки дамам, що гарцювали на дорогих і гарно доглянутих конях, помилуватися цього разу панічною втечею французів з англійцями, самі рятували душі, перелякано торохтіли колеса ландо зі спраглими видива мандрівницями, що тими парасольками різноколірними тепер прикритися думали від осколків. Так і не протверезілий генерал Кир’яков утікав пішки, бо коня якась куля підбила.

Одна біда рідко ходить. Тікаючи від ворожого війська, в тому поспіхові князь Олександр губить портфель з багатьма державними документами – їм ще світитиме неблизька дорога.

Розшарпані на клоччя, російські полки після розгрому під Альмою відступали тим часом у безладі. А за полками тягнулися довгі вервечки поранених – одні йшли, спираючись на рушниці, немов на костурі, бо про ті костурі ніхто не подбав, інші нездужали зовсім уже, повзли або навкарачки лізли, і придорожня пилюга осідала на відкриті рани, а ще інші, втрачаючи останні сили, падали і вмирали в калюжах крові. На залишеному полі бою лежало понад дві тисячі солдат, безпорадних проти запалення і гангрени, – їх мучила спрага, бо ні води, ні допомоги фельдшерської чи лікарської не дочекатися. Просякнуті потом сорочки і поли шинелей замінювали бинти; свідок тої біди запише:

«Перев’язували вони себе самі, хто як міг, тремтячими від страждань руками: вони жалісно просили помочі в тих, хто проходив мимо, не помічаючи, що і в них залишалася остання іскра життя, аби добрести до своїх і віддати Богові душу бодай у колі своїх земляків».

Стогін і болісні нелюдські зойки знімалися над недавнім побоїщем, бо знали солдати, що судилося їм саме тут помирати – на дві тисячі поранених виділили для вивезення рівно десять кінних підвід.

Наче чорний кіт Меншикову дорогу перебіг чи зла ворожка наворожила – поразка змінювалася новою поразкою. Перед боєм під Інкерманом, вже невдалік Севастополя, треба розгортати війська, та, от біда, князь Олександр карти місцевості в Петербурзі забув. Терміново написали листа в столицю, тільки війна на пошту чекати ніяк не хоче. Діяти мають невідкладно.

Генерал Данненберг вчасно виручив.

– Я тут знаю місцевість, як власну кишеню.

Розпочалася битва, йшла вона зі змінним успіхом, тільки пригодонька невелика трапилася. Там, де за Данненберговими словами мали пагорби височіти, чомусь долини розкинулися, і навпаки. В тій битві союзники знову росіян ущент розгромили. Карту місцевості з Петербурга термінова пошта доставила вже наступного дня після поразки.

З рештками війська рушає Меншиков в напрямку більш безпечному, до Бахчисарая, по дорозі розпорядившись за собою палити села, господарські будівлі, маєтки татарської знаті, млини, фуражні запаси, які несила з собою забрати, аби ворогам те не дісталося. Куріли під кримським осіннім небом чорні дими, пливли над степами та передгір’ями…

Ще перед відступом від Севастополя адмірал Корнілов, насупившись, перепитав:

– А як же з флотом, світліший?

– Поклади собі його в кишеню, – дав мудру пораду адміралові князь.

Ті чорні дими під погідним небом нагадали татарським чоловікам, що час із закапелків потайних виймати зброю. В загонах самооборони за невеликий час де двісті, де й триста вже душ. На поміч союзникам ніхто не шкодує пожертви. З еміграції прибуває нащадок ханського роду Гіреїв Сеїт Ібрагім-паша. По урочистій молитві в мечеті перед багатотисячним людом лунають його слова:

– Ніколи вже Крим не буде під російською п’ятою, ніколи…

І те слово покотилося велелюдним майданом, покотилося далі ген-ген, окаючи відлунням, і перекочуватиметься з одного кінця півострова аж до іншого. Понад десять тисяч татар помагатимуть виганяти російського гостя з своєї землі.

Хоч ще зовсім недавно особисто з рук Меншикова військові ордени одержували татари унтер-офіцер Сеїтша Балов, рядові Селім Абульхаїров, Молоджан Аметов і інші, які воювали в числі тисяч татар під російським прапором проти своїх же під іншого кольору прапорами, князь Олександр видає достойне чужинця на цій землі розпорядження:

– Виселити з Криму усіх татар, всіх до душі вздовж морського берега від Севастополя до Перекопа.

Рескрипт князя Меншикова затверджує імператор Микола І, який непогано тямив, як рвати загарбані душі будь-якого народу на шмаття: «Я разрешил твое представление о переселении прибрежных татар, к чему вели приступить, когда удобным найдешь…»

А загублений портфель з документами Меншикова ретельно вивчав французький штабний офіцер, доки не розпорядився:

– Тут більший інтерес для турецьких союзників. Передайте те все добро в Стамбул.