6
Іван Корсак
Вони зібралися того разу в Миколи Гулака, що винаймав квартиру на розі вулиці Володимирської в знайомого поляка, чоловіка добродушного, але скупуватого, що торгувався з Гулаком за житло до одної копійчини, буцімто вона, геть остання, таки найцінніша; він те робив з особливим азартом й натхненням, блиском захоплення в очах, що врешті-решт Гулак у душі запідозрив: не копійка йому потрібна, а неспівмірно більше важить і душу п’янить сама торгівля, втіха боротьби, схожа на втіху давнього і невиліковного картяра.
Цього разу головував на засіданні Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров.
– Товариство, ми не маємо щастя часто збиратися, але нинішнього тижня потрудимося залюбки, – Микола Іванович звичним і різким порухом голови відкинув густе пасмо свого чорного волосся, що спадало постійно на скроні і навіть затуляло окуляри. – Мусите кожен сказати про підготовлений мною «Закон Божий», цю книгу буття українського народу, аби то було не моє особисте бачення, а документ всенького братства. З «Книгою народу польського і пілігримства» Адама Міцкевича ви давно знайомі, російський переклад від Семена Хмельницького відомий також. Тому, будьте ласкаві, кладіть на стіл свої міркування.
Микола Гулак спершу роззирнувся, чи хоче хто з братчиків вже говорити, і на правах господаря почав першим.
– Добірне тут слово, будь-якому селянинові чи селянці, як з паперті десь почує читане, істинно ляже на денце душі. Одне тільки в мене, і то не поправка, крий Боже, просто думка уголос: отам москалів у тексті до слов’ян дочислено. Теперішні європейські вчені сумніваються в тому, у французьких шкільних підручниках зовсім те заперечується. А в нас тут, гадаю, на віки має бути писане.
Тарас Шевченко, що досі мовчки сидів у кріслі, підперши підборіддя рукою, і, видавалося, був десь далеко свого товариства, навіть цього гамірливого міста, що вирує, метушиться, ніяк не заспокоїться і в заметіль, – враз випрямився у кріслі і протягнув долонею по обличчі, наче вмивався.
– Те справді кажуть поважні люди. Москалі, пишуть, не є ані слов’янами, ані християнами в дусі слов’ян. Вони залишилися кочовими до наших днів і залишаться ними назавжди.
Костомаров було стрепенувся, мов людина, яка щойно випірнула з крижаної води, крутнув головою, віялом розлетілося його довге чорне волосся, – Микола Іванович не образився, але зі своєю рвучкою натурою готовий уже вчинити неабияку шарпанину та заворушення словесне.
– Не все правда, що пишуть на Заході, але й не все ми повинні писати лише для раба і мужика. І не можемо, якими б не були затятими українофілами, бачити в голові за ідеал лишень свинаря, гречкосія, чумака і їм подібних. Є ж у нас люди освічені, то прийдешнє вони нехай визначають…
– Не гарячкуйте, Миколо Івановичу, – спробував притишити жар господар квартири. – Наскільки я розумію, Тарас Григорович майже дослівно процитував Францішека Духінського – з його думкою, даруйте, в Парижі й не тільки досить рахуються. Можна хіба позаздрити здалеку, як Духінський при помочі польського еміграційного уряду розгортає зараз демократичну пресу у Франції.
– Ось такої, ледве почали, ще полум’я не знялося, а вже закипіли, – сміючись, хитав заспокійливо головою Микола Савич. – Але, як на мій глузд, можна чіткіше, ясніше, не так розмито сказати про кончу потребу бунту.
– Коліївщини заманулося? – не втерпів Костомаров.
– Ви знаєте, що я хилюся до Марксового бачення, – так само спокійно хитав головою Савич, говорив монотонно, мов втомлений дяк наприкінці служби – і те справді втихомирювало. – У цій затхлій імперії без революційного протягу не зникне ніколи азійський ординський дух і невситима хапальна жадоба. Насмілюся нагадати, що про це думав й казав Карл Маркс: «Московія була вихована й виросла в жахливій і підлій школі монгольського рабства. Навіть після визволення Московія продовжувала грати ролю раба, який негадано стає паном. Згодом Петро І поєднав рабську ницість з ненаситністю грабіжника, якому Чингіз-хан заповів загарбати світ».
Суперечка таки шпарка видавалася: найбільше гарячкував Костомаров, то відкидаючи з лоба неслухняні пасма волосся різким порухом голови, то підвищуючи голос мало не до крику, ще й руками махав так, мов от-от на крилах злетіти збирався; Савич його вспокоював своїм монотонним дяківським голосом, а Шевченко тільки зрідка блимав з-під лоба з незлою іронією та якоюсь поблажливістю, як до пустотливих дітей. Уривок за уривком проходили текст, звучало утверджене братством карбоване слово:
– І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді, і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками…
А вже як збирався Микола Савич від’їжджати, вручив йому Тарас Григорович рукописа:
– Будете у Парижі, нав’язуватиме стосунок з польською еміграцією, то передасте Адаму Міцкевичу мою поему «Кавказ». Вправності від польських друзів ніяк не забрати – вони не тільки через Міхала Чайковського мають потужний центр у Стамбулі, а й з горцями заодно, з Шамілем спільно супроти царя воюють.
– Кажуть, уже тисячами поляки та українці переходять на бік Шаміля…
Тихий сум набіг на обличчя Шевченка, гірка йому була згадка:
– Розказував мені покійний Яків Петрович де Бальмен, саме йому присвята «Кавказу»… На вірну смерть неугодного чоловіка послав генерал, царський підмітач. Так от, оповідав Яків Петрович, як втікачі з царського війська воюють – коли закінчувався в них порох, то голими руками ядра у голови ворогів кидали…
Щось своє пригадав Микола Савич, аби перевести мову від тяжкого для побратимового серця спогаду, докинув, мов дорікнув:
– Ви б, Тарасе Григоровичу, переклали дещо самі з Міцкевича.
Мов присоромлений школяр, опустив очі Шевченко.
– Як не лукавити, то брався уже. Тільки той свій переклад власноручно і рвав… Може, колись буде час, на душу спокійну лягатиме, то знову візьмуся.
То вже не перший рукопис Тараса Григоровича мандрував дорогами незвіданими до літераторів польських. Терпляче збирав Шевченко, по мачині мізерній, перекази земляків про Коліївщину, оповіді свідків тих неблизьких часів, пригадував розказане дідом своїм Іваном – все те лягало рядками поеми «Гайдамаки». Тож, коли втрапив у руки роман Міхала Чайковського «Вернигора», якраз завершував він своїх «Гайдамаків», передав поему Чайковському через спільних знайомих.
Шевченко тішив себе, що буде й для перекладів час, як на душу спокійну лягатиме… Та по іншому судитиме доля, вже для них готувала вона сирі каземати та заслання, а Миколу Савича арештують, ледве переступить, додому вертаючись, російський кордон. Доки ж доля на зорях ворожить, в невеличкій квартирі Гулаковій звучить «Закон Божий»:
«Лежить в могилі Україна, але ще не вмерла…
І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її…
Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».