10

Іван Корсак

Імператор Микола І приймав британського посла в Петербурзі Гамільтона Сеймура. Посол говорив глухим і монотонним голосом, мов у високу порожню бочку, імператор слухав його п’яте через десяте, він дивився в вікно, де раптово розпогодилося, січневий колючий вітер розігнав брудно-сірі хмари, небо вмилося і таким стало світлим, як його настрій, – рік починався вдало. Мова зайшла про стосунки з Османською імперією.

– Туреччина – то хвора людина, – мало переймаючись, доречно чи невпопад, докинув імператор, бо думкою був на неблизьких Балканах. – Тяжко хворий може будь-коли віддати Богові душу, а доки це станеться, то не завадило б обмізкувати поділ залишеного спадку.

Посол знову забубнів своїм простудженим голосом, час від часу покашлюючи та поспішно прикриваючи рота хустиною, імператор же в голові тримав балканську карту, він неспішно різав її, як ножем розкішного торта на власних іменинах – новоутворені незалежні держави, звісно, мають бути під впливом російського скіпетру.

– А як бачиться вам доля Єгипту? – перепитав у свою чергу Гамільтон Сеймур, що почувався дещо ніяково через той кашель та нежить – ще сприймуть його, чого доброго, хворим на сухоти.

– Я прекрасно розумію вагу Єгипту на терезах Британії, – імператор тихцем, аби не помітно за письмовим набором, малював шарж на гостя – Микола І полюбляв цим побавитися, карикатури з-під його олівця лягали дотепні, принаймні так казали придворні, навіть як бачив хтось себе з носом папуги чи слоновими вухами. – Розумію у ваших очах значимість цієї країни, тому, як впаде Туреччина, ви собі забирайте Єгипет, нічого не маю проти. Те ж стосується острова Кріт, якщо він вам підійде. Зовсім не бачу причин, а чом би вам ним не заволодіти.

Імператор не волів багато розводитися про Стамбул, сказав для годиться, що окупації зовсім не воліє, хоч у душі погляд його не вельми різнився від задумок попередників на престолі, а вельми бабусі – чого лукавити, дивилася на Константинополь вона, як голодна курка на щойно розсипане просо. Він же зробить куди пристойніше, просто візьме під опіку всіх православних в Османській імперії, а то таки мало не половина тутешнього люду. Зажадає також негайно видати емігрантів польських. А на таких, як Міхал Чайковський, чи пак нині Садик-паша, який може стати центром малоросійського бунту, в нього знайдуться майстри розібратися, і то розберуться з гарантією. На вирішальні переговори в Стамбул не Орлов поїде, верткий і хитрий, як біблійний змій, а пошле шалапута Меншикова. Він, Микола І, має бути твердим государем, у вирішальний момент діяти так, як тоді з Рилеєвим та іншими декабристами.

За всі роки імператор вперше подумки, бо завше знаходив у собі силу волі відігнати найменший спомин, за всі роки вперше недавно назвав ім’я декабриста. Те спричинив граф Клейнміхель – головний керівник шляхів сполучення, а перед тим військовий міністр. Випливло, що граф майже повністю вкрав кошти, виділені на умеблювання Зимового палацу, що відбудували опісля пожежі. Правда, і при відбудові поцуплено, певне, немало, бо в щойно відремонтованому Георгіївському залі з доброго дива обвалилась вся покрівля і стеля.

Зекономили трішки на робітниках, бо сотням і сотням їм спати веліли в найбільші навіть морози в ремонтованому будинку, аби відігріти і висушити власним теплом майбутні апартаменти. Люди, звісно, не скаржилися ні за життя, ні після смерті, тільки цей клейнміхелівський метод сушки палацу спричинив за кордоном так непотрібні пересуди та смішки-пересмішки.

Доконав же імператора директор канцелярії інвалідного фонду Політковський, що вхитрився вкрасти, пропити і прогуляти один мільйон двісті тисяч карбованців сріблом. Миколу І жахнула не тільки сума крадіжки, не тільки те, що чинилася вона багато літ поспіль, а що за крадені кошти гуляла вся сановна столиця і очільником гульок власною персоною був фактичний шеф III відділення, грізний для інших Леонтій Дубельт. Справу свою так довго чинити міг Політковський тому, що покривав те все особисто довірений Миколи І генерал-ад’ютант Ушаков. Аж прихворів було від гіркоти та розчарування імператор, і вперше подумки згадалися йому декабристи, а днів через двадцять і вголос, не соромлячись навіть придворних, вигукне з серця:

– Звісно, Рилеєв з товаришами своїми так би не міг зі мною вчинити!

Більше ніколи не називав він імен декабристів.

А з британським послом Гамільтоном Сеймуром імператор розійшовся, як звично розходяться опісля дипломатичних зустрічей. Сеймур, посміхаючись, вже прикидав в голові текст спішної таємної депеші у Лондон про загрозливі для його країни російські наміри, а Микола І подумки співставляв почуте сьогодні з вуст посла і чуте від французького дипломатичного представника Дантеса – одне з другим ніяк не в’язалося.

Спершу, правда, Дантес почував себе сковано, якийсь ляк чи, швидше, настороженість виднілися в його очах, як в людини, що очікує удару от-от у лице, та добродушний тон імператора, що свідчив про давно забуте убивство Дантесом Пушкіна, ту настороженість одним помахом стер – так на шкільній дошці стирають щойно написане.

Імператор навіть на знак приязні запросив Дантеса разом верхи покататися.