17

Іван Корсак

Чайковський з Максимом саме судили-рядили, яку б мали на чергову капость імператора Миколи І відповідь віднайти, як та відповідь сама постукала в двері канцелярії їх агенції, постукала нерішуче і сором’язливо.

Двоє бородатих ченців, вже немолодих, помітно посивілих, ледве переступили поріг, як впали на коліна:

– Я – отець Павло…

– А я отець Олімпій…Поможіть нам, заклинаємо вас, многократною буде наша віддяка…

– Люди добрі! – похопився Максим. – Встаньте, тут не святі, і, напевно, вже ними не будуть.

Якось, мало не силою, попіднімав їх з долівки, і, по паузі, несподівані гості, перебиваючи одне одного та додаючи кожен на своє міркування найістотніше, заговорили:

– Ми з Білокриницького монастиря, що на Буковині, старовіри ми… Уже ноги по коліна сходили задля своєї справи, доки знаючі люди сюди, в Константинополь, піти не нараяли. Всі монастирі старовірів у Росії, хоч нас сім мільйонів, тепер замкнені, цар в Сибір впакував усіх священиків, а нових висвячувати заборонено. Зникнемо ми, щезнемо з білого світу, як роса до полудня, бо ні в Білокриниці, ані в Добруджі немає єпископа, аби нових висвячувати… Тож некрасовці до вас направили, бо ви, нам казали, завше раду-пораду і поміч людям даєте.

– На жаль, клопоти наші далекі від справ душі, на жаль, – пожурився на власне життя Максим.

І він, і Чайковський поверхово знали про гоніння на старовірів російського імператора, західна преса, хоч зрідка, та щось друкувала. А більше дізнавалися від людей при поїздках в Добруджу, в козацький Низ, в пониззя Дунаю. Оповідали, що по дорозі в Австрію жандарми арештували настоятеля Білокриницького монастиря архімандрита Геронтія, за імператорським указом його кинули в Петропавловську кам’яницю, згодом у Шліссельбург і довели тортурами до божевілля, вийти з якого не зможе архімандрит вже до смерті.

У гіркої пам’яті «духовній тюрмі» при суздальському монастирі в застінках проповідник Афоній Кочуєв, святителі Олімпій, Аркадій, Генадій і Конон. Аркадій стане секретним в’язнем № 1, Олімпію буде присвоєно № 2 – в них навіть, аби народ не дізнався, імена навмисне позабирають, залишать хіба номери таємні. Однак Чайковський якось від владців турецьких чув, що духовенство старовірів ще тут живе, просто розвіяла доля по цих краях.

– Їдьте в Єрусалим, відвідайте маронітів, в Каїр, а ще спитайте у вірмен турецьких. Я вам напишу рекомендаційні листи до французьких консулів та знайомих купців грецьких.

Об’їздив отець Павло з отцем Олімпієм немало країв, та марно, понищено їх духовенство, і знову постали вони на порозі агенції польської у Стамбулі.

– Шкода, – тільки й мовив Чайковський. – Але не втрачаймо надії. Потрібного вам єпископа, висвяченого царгородським патріархом, спробую знайти в інший спосіб.

З часом Чайковський вже вивчив Стамбул, мало як не свої Гальчинці. Болгарин Огнянович знайомить його з потрібним владикою, колишнім митрополитом Боснії Амвросієм. Родом він був з албанських арнаутів, але гарно знав мови слов’янські і мешкав зараз на жалюгідну пенсію в Константинополі. Чайковський делікатно, не нав’язуючи свою пропозицію, веде перемовини з владикою, чи прийме він догмати старовірів.

Владика дав згоду – він тільки послався на розмову в секретаріаті Єрусалимського патріарха, що то не буде супроти духовних правил.

– Не можна заперечувати законність старообрядчої ієрархії, якщо вона походить від нас, – чітко, без будь-якої дипломатичної двозначності сказали у секретаріаті. – Старообрядці точнісінько такі ж християни, як і ми з вами.

Червневого ранку, ще тільки на світ благословлялося, владика виїхав із сяючим від радості отцем Павлом та Огняновичем до Білокриниці. Висвята духовних осіб – кількох для Добруджі і багатьох для Росії – таки відбулася, попри спротив неабиякий імператора. А то його вельми злило – старообрядці управлялися не синодом, надійним завше оплотом самодержавства, що складався із вірнопідданих фактичних чиновників, ні, вони збирали собори, де не тільки духовенство мало право голосу, а й прості миряни, а ще самі могли вибирати священиків з благочестивих та освічених мужів – такий священик не був таємним агентом уряду. То ж зрозуміле обурення згодом генерал-лейтенанта Леонтія Дубельта:

«Розкольничий митрополит, що має свою резиденцію в Білокриниці, незважаючи на вимогу нашого уряду до цього часу живе в Крагенфурті поблизу Відня і без найменшого за ним поліційного нагляду…»

Цілковитий жах, сміявся потім Чайковський з Максимом, це ж треба, мало того, що живе в іншій державі, бо в своїй християнського владику чекала б, напевно, таки божевільня, а й живе без прищуру поліцейського ока.

Щоправда, те око продовжувало незмигно слідкувати за митрополитом, імператор Микола І став вимагати від австрійської влади скасувати митрополиту право священнодіяти та зліквідувати Білокриницький монастир. В іншому випадку, не церемонився Петербург, російські війська нападуть на австрійську імперію. Митрополита, якого так приязно на початку приймав імператор у Відні, тепер викликав він знову в столицю, але не для пошанування, а запропонував йому замість Білокриницької будь-яку найліпшу кафедру від Вселенського Константинопольського патріарха.

Митрополит Амвросій відмовився.

Неслухняного владику тоді відправляють у заслання, в місто Цілі, в Словенії, де й нестиме він до смерті свій життєвий хрест – тільки через півтора століття на Всесвітньому Соборі Православної Церкви старообрядців його зачислять до лику святих. Попри те, Білокриницька єпархія проіснує до 1920 року, куди входитимуть навіть кубанські лінійні козаки. А отаман некрасовців Гончар, той самий, що листувався з Герценом та Огарьовим і допомагав російським демократам, прийде зі своїм військом в знак вдячності до Чайковського і повоює славно під його знаменами.