12
Іван Корсак
Максим був певен: хто б там і що не балакав, є дні нещасливі, є, хоч і рідше, вдалі. Сьогодні складалося все якнайкраще.
– А в нас гість завтра славний буде, – похвалився ще зранку Міхал Чайковський, і очі його світилися тихою втіхою, що не часто траплялося в його теперішньому, морочливому і не завше безпечному, стамбульському житті. – Їде до нас апостольський місіонер Володимир Терлецький – Володимир його духовне ім’я, хрещений був Іполитом. Тож я його знаю ще по нашому Волинському кавалерійському полкові. Він навіть не встиг одержати звання доктора медицини у Вільнюському університеті, примчав відразу, як почалося повстання, і воював на славу. Правда, одного разу його злапали москалі, та він чудом утік з полону. Разом відступали до конгресової Польщі, потім до Галичини…
– А довго пробуде у нас Терлецький? – перепитав Максим, мізкуючи над своїм і прив’язуючи задум до приїзду знаного місіонера.
– Попередньо – місяців зо два. Він хоче власними очима подивитися на життя християнських громад на Сході та доповісти у Ватикан, а ми маємо у цьому допомогти.
Максим не був досі знайомим з Володимиром Терлецьким. Знав тільки, що той зі старої української шляхетної родини, щоправда, сполонізованої згодом, нащадок православного єпископа в Луцьку у давнину. Володимир клопотався подвижницьким задумом припинити ворожнечу гілок християнства і заснував у Римі Східне товариство унії церков, яке б це мало здійснити. Східні церкви, переконував він, можуть таки об’єднатися з Римом, зберігши при тому всі обряди свої, традиції та ритуали. Мав бути створений українсько-слов’янський патріархат на правах інших патріарших престолів. Попри криві погляди на ту справу окремих осіб з духовенства, Папа Пій IX прихильно поставився до ідей Терлецького, обговорював їх під час кількох аудієнцій.
– А ще зустрічати підійде також Францішек Духінський, – додав Міхал Чайковський.
А от з Духінським Максим зазнайомився ще в Парижі і не раз зустрічався вже на турецькій землі. Вихованець середніх шкіл Бердичева й Умані, чимало років прожив Духінський у Києві та зріднився з цим містом, тож не було дивиною, що свої публікації польською мовою у паризькій пресі він підписував Duchinski Kijowianin, а як писав французькою – то Duchinski de Kiew. Тоді Максим приїхав до пана Францішека відразу, як тільки в еміграційній газеті Trzeci Maj прочитав його щирий матеріал на захист Костомарова, Шевченка, Куліша та інших кирило-мефодіївців опісля арештів і розгрому братства.
– Я хочу подякувати вам за підтримку українців, – чомусь хвилювався Максим, як-не-як, це була перша публікація в західній пресі, то вже згодом інші видання підтримають. – Ви сказали, що ми є, і ми не змирилися.
Прудкий у рухах, непосидючий Духінський тільки руками протестуюче махав, мов від тютюнового диму відганявся.
– Я ще коли говорив, що польське повстання проти московітів не матиме успіху, якщо не почнеться воно з Русі. Бо москалі ні слов’яни, ані християни в дусі слов’ян, вони залишилися кочівниками до наших днів, і ними, здається, їм бути уже довіку. Китайці їм, на моє переконання, ближчі аніж українці, білоруси чи європейці інші, бо то туранці, яким незнана прив’язаність до своєї землі. Вони здатні жити лише грабежем та розбоєм, навіть ймення своє «Росія» вкрадене у споконвічної Русі.
Щось муляло Максимові у почутому від Духінського, і він, попри повагу до паризької знаменитості, смикнувся було раз і вдруге, а врешті таки не втерпів.
– Я би твердження таке не переносив на людність усю… Росіяни – народ як народ, просто їм з повелителями не пощастило. Нащо мені далеко ходити, як мали арештовувати Тараса Шевченка по розгромові кирило-мефодіївців, то про це випадком дізнався артилерійський офіцер Родаков. Тож він став швиденько розшуковувати поета у різних поміщиків, аби тихенько його за кордон вивезти під виглядом свого слуги. І вже навіть, як арештовували Шевченка на Дніпровській переправі у Києві, везли просто до губернатора, то гусарський офіцер Солонін казав віддати йому непомітно рукописи чи інші небезпечні папери… Шевченко не згодився, звісно, він не міг ризикувати так шляхетністю людини…
Марне парував чай, вихолоджувались страви, як приїхав гість, бо таки чимало років їм не доводилося зустрічатися. Терлецький оповідав про своє паломництво на Святу землю, як зустрів у Єрусалимі земляків з Житомира. Духінський згадав, як він, будучи представником князя Чарторийського, відвідував польський легіон в Італії і надибав земляків-киян, ще й сусідів, з якими і духом не відав, коли й де може зустрітися, а ще про своє нинішнє життя-буття на цивільній посаді в британському військові. Зрештою, мова дійшла й до того, що найбільше чекав Максим і що попередньо вже обговорювали з Міхалом Чайковським.
– Чи не здається, панове, що саме зараз підходящий час створити український журнал? – поспитав Чайковський.
– Я вже давно таку думку виношував, – зізнався Духінський. – Можна тут, у Стамбулі, а якщо влада вельми носом крутитиме, то не біда, друк нескладно перенести на острів Корфу, а то вже британська територія.
Слово за словом вимальовувалися контури видання, говорили, кому краще бути редактором, а кому видавцем, та зовсім не потребувалося дискусій, кому бути редактором літературним.
– Максимові те на роду писане, – сміявся і рвучко жестикулював такий же прудкий, як і колись, Духінський.
– Я б написав кілька матеріалів про Східне товариство унії церков, про підтримку його в папській енцикліці, мені видається, зумів би розвіяти настороженість, а то й ворожість православних, – чи то розмірковував вголос, чи мріяв Терлецький.
– Ого, скільки то можна і треба сказати, – Духінському вже бачилися його матеріали на сторінках. – Насамперед, я написав би про прагнення й дійсний опір освіченого люду Чернігівської, Полтавської та інших губерній, попри імператора Миколу І, аби зберегти традиційний кодекс цивільного права, про Литовський статут, «Історію русів», про те, що Гоголь і Шевченко не були москалями, про українських письменників та вчених…
– Стривайте, а чи не надто гарячі голови у нас, панове? – засумнівався Терлецький. – Написати то ми напишемо, навіть видати вдасться, як не тут, то на Корфу, а далі? Як той журнал українському читачеві доставити?
– А ми вже трішки міркували про це з Францішеком Духінським, – заспокоїв гостя господар.
– Найпрактичніше, перевезти таємно в Галичину через Угорщину, – відчувалося, що Духінський говорить давно зважене. – А в підросійську Україну можливий шлях через Одесу.
– Відкладений сир добрий, – втрутився Чайковський. – Я завтра ж доповідатиму ці міркування наші в листі князеві Чарторийському. Якщо князь схвалить, то ніхто нам не дорікне, що діяли самочинно та задуже вдарилися в українофільство.
Максим сам відправляв того листа. Та відповіді не надходило довго, багато кораблів приставало до причалу Стамбула, прибували старі посудини з білими вітрилами, ще білішими на тлі морської голубизни, швартувалися новітні швидкохідні пароплави, кахкаючи, мов на зло отим вітрильникам чорнющим димом, але пошти стамбульському агентові «Готелю Лямбер» чомусь цього разу все не було.
Врешті пошта з Парижа прийшла, і Чайковський зі звичною нетерплячкою розрізав конверта. Князь писав, що український журнал в загально-польському контексті є ділом благим, та воно на потім, зараз же насамперед набігла конча потреба увагу направити на нав’язування стосунків з черкесами, з вояками Шаміля. Чайковський тільки скривився, мов відкусив неспілої грушки-дички, він мав свою думку, і в споминах напише через роки про козацький Низ, задунайські краї: «Низ є головним пунктом в наших надіях, нашою можливістю в цій справі, задля початку руху, задля надання імпульсу краєві. Кавказ та все інше є допоміжним, ніяк не найголовнішим для нас».
Але розпорядження «Готелю Лямбер» виконувати треба, тим паче, Висока Порта чимало допомагала воюючим проти Росії горцям, могла б вона сприяти також Чайковському і морально, і матеріально. Тож він невідкладно приступає до збору відомостей, збирає їх звідусіль, опитується тихенько люд від купців до полонених; на подив, особливо важливі дані роздобували там, де ніхто й не сподівався, куди не здогадувалися звернутися: багато істотного оповідали дівчата-рабині, яких привозили у Стамбул для продажу в гареми турецьких пашів.
І все ж пам’ятна та розмова про український журнал в Стамбулі чи на острові Корфу не лишилася просто балачкою мрійників. Терлецький об’їде по тому Рим і Париж і, забачивши охолодження до його думок, у тім числі від Римського Папи, хоч приймав доброзичливо, нав’язуватиме стосунки з Григорієм Яхимовичем, згодом з Яковом Головацьким, викладатиме свої ідеї в львівській газеті «Зоря Галицька».
Непосидючий Духінський знайде собі щирих прихильників серед французьких інтелектуалів. Його підтримають впливові Еліа Реньйо, Шарль де Штейнбах, Анрі Мартен, Огюст Вікенель. Член правління Французького банку і видавець газети La Patrie Казимир Делямар вважатиме себе його послідовником. Наполеон III підпише декрет на основі праць Духінського і Делямара про зміну назви слов’янської кафедри, що знищить російський панславізм в її назві. Налагодивши зв’язки з українським національним рухом, Духінський видрукує ряд статей у львівській газеті «Основа». В час затятої боротьби, коли засвітила надія звільнитися з-під російського гніту, на весь європейський континент старатиметься докричатися Францішек: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації».
І вже на схилі літ Францішек Духінський, істинний поляк по крові, напише рядки, в яких не знайти і на макове зерня неправди або нещирості: «Мого київського прапора, тобто незалежної України, я не зрадив».