14

Іван Корсак

Отож, Міхале, позбавлений французького паспорта, ти тепер став зовсім беззахисним перед російським царем, як голіруч вийшов би проти нападників з великої дороги, і то цілої зграї. Тобі залишається хіба єдиний вихід – прийняти турецьке підданство і … мусульманство.

Як? Християнин має зрадити предковічну віру? Занапастити душу заради тлінного тіла? Останніми днями думки ці точили тебе, як старе дерево, безперестанно й занудно шашіль точить, ті думки всю силу життєву переводили в жовтий пил трухлявини та порохна, що осипається беззвучно з вигризених дірочок, здавалося, з досі грубого і міцного соснового бруса. Але з іншого боку, мислилося тобі, різним народам Всевишній і різне бачення дарував, одні називають Його Саваофом, інші Ягве, ще інші Аллахом…

Хіба з того віра твоя змаліє, якщо істинно вона залишиться Вірою? Може, простить Всевишній тобі цей крок, бо не шкуру свою ти беріг, не в невільники взяв тебе страх жалюгідний, від якого лиш мерзне шкіра і гусячою висипкою вкривається, бо таки вболівав за долю своєї землі козацької. І ти переступив через себе, через власне «не можу», зважився і прийняв колись неймовірне й негадане рішення. Звісно, знав, що від тебе відвернуться всі, хто йшов поряд з тобою.

Он у шухляді лежать листи, тобі їх боязко навіть у руки брати, наче то не папір, а розпечена бляха, від якої аж пучки на пальцях шкварчатимуть та збіжать вмить водянистими пухирцями, варто лишень їх торкнутися…

Трохи надмірно похилений, з викрутасами хвацькими почерк Владислава Замойського:

«Париж, 26 жовтня, 1850.

Не знаю навіть, як маю до тебе писати. Не знаю, чи цей лист ще застане, і, що гіркіше, не знаю, – аж мороз мені душу займає, – не знаю, хоча б він застав тебе тим, ким ти є ще тепер! Не знаю, якими словами надалі звертатися. Вичерпалося в листах попередніх все, на що спроможна тільки польська мова, польське почуття спроможне. Даремно! За все повинен відповісти. Будь-які аргументи, будь-які почуття найсердечніше і найсуворіші слова не допоможуть, очікуючи дивного, незбагненного ніяким розумом рішення твого.

Боже, дай, щоб цього не сталося. З найболючішими почуттями звертаюся до тебе, щоби не здійснилася справа, яку задумав, бо одна постанова питання є безумством, бо підлість ця буде вічним соромом не тільки для тебе одного і для твого потомства, а й загалом для усієї Польщі…»

Згодом ще один лист від Замойського.

«Пишеш до князя, офіруєш доцільністю надалі служби твоєї. І ти зараз ще насмілився мріяти про можливість служити тій справі, коли вже ніхто тебе захистити не здатен від звинувачення, що за діло ти брався задля особистої користі, не захистить від погляду людності, від думки родини; хоч би яку опінію ти складав про служіння Вітчизні, ім’я твоє однаково записане між запроданцями Віри і Батьківщини. О, бідний ти, бідний. Страшна тебе кара чекає».

Що вже говорити, Міхале, про чужого-чужаницю, який перед тобою не раз лукавив, штрикав палиці в колеса і тужився постійно свою зверхність довести, якщо відвертається навіть сестрин чоловік, побратим на дорогах повстанських тридцять першого року, твій командир з авторитетом найчистішої проби – Кароль Ружицький. Його ти кликав сюди, бо на війну завертає, за волю землі своєї наближається шанс постояти, і талан командирський Ружицького так буде потрібен:

«Коханий мій і дорогий Каролю. Довгі роки не писав до тебе, бо що ж мав писати про клопоти, труди й мозолі, які не принесли жадного скутку, і ти зі свого боку на таке ж саме життя був приречений… Зблиснула зараз нам надія якась. Туреччина виступає війною на Московію. І уряд мій потребує чотирьох офіцерів багато досвідчених, але не як найманців, а як поляків, як союзників – доти матиме їх на службі, доки Польща не буде їх потребувати… Каролю мій, можеш визволити Вітчизну нашу, якщо сприймеш цей заклик і чим швидше приїдеш… Твоя місія буде над Дунаєм, в Добруджі, на чолі козаків і татарів, та ще регулярного війська. Кілька маршів – і вже наша земля. Твій Дністер, наша Україна…

Пам’ятай, Каролю, що твій обов’язок нас очолити. Зараз дають нам коні, шаблі і молодь козацьку – веди нас. Зараз усі вагання, опінії, приязні і неприязні мають забутися. А Польща насамперед стояти має перед очима. До неї тягнися і їй служи. Чекаємо тебе в наших домівках. Прибудь до нас якнайшвидше. Завше і всюди твій М.»

Як розпечатав листа у відповідь від швагерка і став читати, то мов двері в дім відчинив хтось у водохрещенський мороз і забув зачинити – холод клубами котив через поріг, вистуджував все аж до закутків, а рядки того листа були геть обмерзлими.

«Пане Мехмеде! Звідомляєш, аби я прибув до Туреччини, щоби тобі руку подати, і мовиш, що з моїм керівництвом зайдемо до Польщі… І це тобі представлятися оборонцем польської справи?.. Ти ж задумав відшукати вітчизну з поміччю куди більших гріхів, аніж ті, від яких вона впала… а тяжкий рахунок перед Богом, відповідальність і ганьба твоя перед вітчизною вельми гіркі. То є моєю відповіддю на твій заклик. Як тільки повернешся до Бога, як тільки залишишся християнином, в ту ж хвилю подам тобі руку братню: будемо спільно діяти – підем до бою за Бога, за Віру, за Вітчизну, за волю народну – і Бог благословляти нас буде».

Ще ніколи в житті ти не чув так, як зараз, неймовірну вагу отого поспіхом тесаного хреста, з яким піднімався, спотикаючись, кам’янистою дорогою на Голгофу Спаситель, як боліли Йому збиті і зранені плечі, гірчив на спраглих вустах кривавий піт і як безжально та немилосердно сонце пекло свіжі рани, як глумились обабіч шляху над ним усі ті, що недавно кричали щомоці: «Осанна!»

І все ж серед тих хрипких голосів, що гукали, аж надриваючись: «Розіпни!» – пробивалися голоси тих, що вірили.

З багатьма штемпелями на зашмуляному на далеких дорогах та поплямованому конверті прийшов лист аж із Познаньщини, від Яна Немоєвського:

«Твоя зміна віри не проклала між нами межі у відданості Вітчизні, – читав кілька разів Міхал того листа, вертався до початку і знову очима біг вздовж рядків, мов писалося тут малознаною мовою і ще раз потребувалося звірити перший переклад. – Можеш бути спокійний, коханий колего спільної броні, дій далі, не схиб у силі, крикни Аякса потужним голосом: «Слава Богу!»

Почуте від матері і переплавлене Чайковським у його козацькі повісті поверталося інколи несподіваним чином. В червні 1845 року з’явився в канцелярії польської агенції в Стамбулі Михайло Свідзинський, син уніатського священика з Тернопільщини, з-під Чорткова. Про того незвичайного гостя напише Чайка князеві Чарторийському:

«Є він політичним вихованцем моїх повістей козацьких, пройнятий цілковито їх духом, змістом і потугою. Відчуваю від того крихту щастя і гордості, бачачи перший наслідок власних думок, у життя перетворених; люди ці живуть і діють, з ними можна постати перед Англією і Царгородом, з великим прагненням хочуть працювати вони задля козаччини, попри небезпеки, про які знають і на існування яких не зважатимуть. Досі не писав про це в рапортах, аби не підкреслювалося і не випиналося моє самолюбство щодо написаного мною. Пане князю, про подібне не мені судити, але то свідчення, наскільки життєві такі мої твори, як «Повісті козацькі», «Гетьман України» і «Чернецький», поширені поміж уніатів-галичан».

«Десь провидіння мені послало цього чоловіка», – подумав Міхал опісля першої розмови із Свідзінським. Саме таких людей бракувало, аби посилати на козацький Низ, направляти в Волощину.

В небезпечну цю подорож Свідзинський готувався в Адамполі.

– Як би так спорядити тебе, аби не викликати щонайменших підозр? – мізкували друзі. – Може, маляром хатніх покоїв?

Врешті таки зійшлись на цій думці, закупили фарби, пензлів і всього потрібного, а Свідзинський пройшов навіть своєрідний «курс» цього ремесла.

Наприкінці серпня 1845 року Михайла Свідзинського виряджали в неблизьку дорогу. Як тиснув руку йому на прощання Чайка, то тривога якась ворухнулась в душі: «Чи побачимось ще?» Та тривога по від’їзду посилювалася з часом, бо збігали тижні і місяці, а від Свідзинського й вісточки не надходило. І тільки в лютому наступного року стала відома доля його. В російське посольство викликали повноважного грецького представника.

– Поясніть, – зажадали, – на якій підставі видали паспорта людині на прізвище Свідзинський. Тому маляреві, який виявився насправді бунтівником супроти Росії.

Одне тільки тішило – ніякого зв’язку з агенцією польською у Стамбулі дослідити російському посольству не вдалося. Отже, Свідзинський достойно витримав усі допити і катування.

Наступна звістка надійшла ще сумніша: Михайла московіти засудили до страти. А ще з наступного повідомлення дізналися, що смертника в останню хвилю помилували, страту замінили сибірською каторгою.

У дрімучій тайзі, десь за снігами, за віхолою безпросвітною відтоді загубилися сліди мужньої людини Михайла Свідзинського зі славного роду, що дасть згодом ще не одного щирого поборника української справи.

Мерзне і щулиться душа від втрати кожного побратима. І легко тому дорікати за зраду, хто поза невидимим і видимим полем бою, хто не знає цього неймовірного тягаря втрат, як і не знає про те, що дамоклів меч над головою самого Чайковського завис вже на останній ниточці, ось-ось і вона перерізана буде… Той просто не знає, що в кореспонденціях від Меттерніха з Відня, від Фігуельмонта чи Штюрмера, від російського посольства в Стамбулі звучить все більше занепокоєння зростаючим впливом польським на Сході: той вплив, як стверджується, вельми утруднює діяльність агентів російських і австрійських.

4 травня 1845 року з Петербурга в Константинополь надійшла спеціальна інструкція послові Тітову:

«Інтриги Чайковського набувають характеру загрозливого, тому імператор прийшов до остаточної думки про усунення того авантюрника. Зобов’язуємо офіційно зажадати від Порти від імені Його Величності Імператора негайного видалення Чайковського з Оттоманської держави. Вельми подивовані таким станом речей, тим паче при ситуації, коли істотні інтереси Порти і Росії вимагають підняти значимість ділянки взаємного порядку і безпеки. Цю думку конче потрібно невідкладно донести до розуміння міністрів султана».

І відразу ж від російського посольства надійшла гостра нота Стамбулові. Порта спочатку, як звично, довго не відповідала ні згодою, ані відмовою, але так безкінечно не могло тривати.

А вони йому дорікають за зраду…

Тож у листі до майора Ворони, щирого приятеля Вороніча, який у Добруджі кликати мав решту козацтва у стрій, видавалося, Міхалом рядки не звичайним чорнилом писані:

«Воронічу, мій український брате, кість від кості нашої, пише до тебе потурнак, бусурман, та не з соромом, не з жалем пише до тебе, а з думою, щоби допильнував свій обов’язок – зараз допильнував, невідкладно, по нашому, щоби з вогнем і мечем йшли ми до білого царя землю свою визволяти, аби сповнили все, що заповідав праотцям нашим Вернигора…

Завше і всюди твій Мехмед Садик – колись Міхал Чайковський».

Хай каміння у нього летить, нехай сиплять на нього градом прокльони, ганьбою пригрозять довічною, як по опущеній у могилу його труні грудки землі застугонять, відвернуться навіть найближчі, а самому доведеться до щему затиснути власне серце – Міхал має продовжити свою справу.

Він таки зважився прийняти турецьке підданство і перейти в мусульманство – і зробив це у день народження імператора Миколи І.