26

Іван Корсак

Чайковський знав, як натиснути на свого головнокомандувача Омера-пашу.

– Я писав, що для слави турецького війська ця справа має величезну вагу – зайняти Бухарест раніше австріяків. Маємо ж ми нарешті робити щось самі, без опертя на союзників. Австрійці не здатні швидко прибути до цього міста, принаймні їм з місяць ще буде потрібно.

Омер-паша спершу вагався, щось там погоджував у Стамбулі, врешті його особистий секретар Рустем-бей, а насправді поляк Вольський, привіз Чайковському депешу від головнокомандувача. Він не заперечував похід козацького війська на Бухарест, але застерігав, що Чайковському доведеться розраховувати лише на власні сили, бо раніше двох тижнів головні турецькі частини не надійдуть.

Цього було достатньо Садикові-паші.

Спекотного 6 серпня 1854 року козацька кавалерія, вицокуючи бруківкою, входила в Бухарест. Чайковський не боявся якихось ускладнень, він давно був у порозумінні з румунськими патріотичними силами, насамперед з Іоном Гіцу. То ж не каміння, а квіти летіли з відчинених вікон. Ще напередодні Іон Гіцу та його друзі сповіщали бухарестців:

– Любіть і шануйте Садика-пашу, він поважає румунів і знає їхні потреби.

Стамбул призначає Чайковського військовим губернатором Бухареста.

А через два дні він напише Рустемові–Вольському:

«Порядок і спокій панують у Бухаресті, люди відпочивають собі, виходять на променади, а всю ту безпеку їм гарантують шість ескадронів козаків, що день і ніч не злазять з коней».

І то не було перебільшенням щодо цілодобової козацької варти. Слідом за козацьким військом в Бухарест почали прибувати якісь військові комісари та спостережники з різних союзних армій – вони дивилися на Бухарест як на здобуте місто, а на мешканців його як на військову здобич. На зустрічі в уряді міста, як окинув Чайковський оком велику залу, то різне бачив в очах – одні дивилися з простою людською цікавістю, інші ж насторожено, вичікуючи, щоправда, з якимись ворожими та колючими поглядами не довелося зустрітися.

– По російській окупації в місті повинен бути цілковитий спокій. Гадаю, що Бухарест не потребує якоїсь сторонньої опіки, все залишається на місцях, спирається на власні інституції, власний уряд, про публічну безпеку потурбуються місцева міліція і поліція. Чим швидше хай запрацює паспортне бюро, аби контролювати людські потоки. Подумайте, чи не пора клопотатися про власну військову формацію.

– В місті час від часу трапляються спалахи холери, – піднявся немолодий, вже сивий чоловік у пенсне. – Чи можна від вас очікувати допомоги?

– Військові не залишаться осторонь.

Негайно, як губернатор, Чайковський видає санітарні розпорядження, створюються лікарські комісії і бригади, із запасів військовиків виділяється частка ліків – біда поступово спадає.

Не був би сам собою Чайковський, якби навіть звідси дав спокій Парижеві і Стамбулу задля головної своєї справи – справи Польщі і України. Доки десь там, в затишних салонах, точаться перемовини, хилитаються дипломатичні гойдалки, він натискує у листах:

«То було б втратою для нашого діла, коли б гаялися зараз створити український полк з білим кольором давньої кавалерії волинської… Навіть помимо бажання воюючих, повстання можна перенести на Малу Русь. Польські легіони на Кавказі, поміж черкесів, то є ветом супроти заспокоєння, доки для Польщі чогось не зробимо… Одне й друге може бути здійснене, та не винятково нотами та перемовинами, а ще й офірою коштів – інакше то буде, як вчорашнього дня писав: «Вариш воду – вода лишиться».

Ленор у листі про ті дні зазначить:

«Ми всі, до жоднісінького, одного помислу, від пана князя до останнього простого козака, що вірно служить під командуванням Садика-паші… І Садика ніхто звинуватити не зможе, що мало тут зроблено, навіть опоненти його тутешні самі визнають, що лиш він один зумів правильно діяти в ситуації і вчинити справу великої ваги, значно більшу очікуваної».

А в Бухарест, тим часом, за високими домовленостями входили австрійські війська – і в умовах двовладдя відразу виникають непорозуміння, тим паче, не найгречніше поводяться австріяки. Замойський доповідає з іронією в Париж, в «Готель Лямбер»:

«Тут з австрійцями немало труднощів, але Омер-паша і комісар турецький Дервід-паша стараються вправлятися, а Садик їм в усьому раду і поміч дає… Гречність австрійців так далеко захована, що Садик якось, боронячи одного волоха від переслідування, якого німець хотів прикінчити, не допустив до того – але сам без приміщення залишився».

Врешті ухвалено рішення передислоковуватися козацтву в місто Браїлу. За давнім звичаєм румунська аристократія скидається на віддяку – одну тисячу дукатів турецькому комісарові і одну – Чайковському. Та відмовився Садик-паша в найгречніших висловах, але коли почали наполягати, то згодився прийняти кошти, тільки за однієї умови. Нехай віддадуть ту тисячу, запропонував їм, на козацтво, на закупівлю взуття, одягу і подібні потреби.

Так і дійшли згоди.

Швидко про ті «дукатні перемовини» дізналася преса, про це написали всі провідні газети, тож навздогін бухарестці для козаків скинулися ще на п’ятдесят тисяч піастрів.