20

Іван Корсак

У війську Чайковського, а тепер генерала Садика-паші, Адама Міцкевича з його напарниками Генриком Служальським і Армандом Леві приймали зі щирою душею: на вишитому рушникові вояки у козацьких одностроях піднесли хліб-сіль, доземним уклоном вітали. Життя в обозі козацькому немало потішило іменитого паризького гостя своєю колоритністю і несподіваною для нього злагодженістю. Але за вечерею Чайковський не приховував своїх бід і неочікуваних клопотів.

– З Добруджі у нас вояків немало, некрасовців, прибули польські офіцери та підофіцери. Та однаково людей бракує. Не відмовляв, як зголошувалися, також болгарам, вірменам, євреям, навіть на ризик пішов – прийняв частину амністованих тюрмаків. Бородаті, зарослі, обдерті, зі слідами кайданів на руках і ногах вже на третій день були вдягнуті в мундири козацькі – глянув на них у строю і очам не повірив. Ладні хлопаки, дужі, зухвалі, справжні дияволи війни, тож мимоволі згадалася давня Січ Запорозька… І таки добре себе показали в бою, срібний ангел козацький з мертвих душею підняв і поставив на ноги ту сотню.

Чайковський тільки забув сказати, що обмундировував та озброював новобранців власним коштом і втопив у ту справу мало не весь маєток.

Міцкевич роззирався довкола такими очима, мов ненароком втрапив в незнаний, якийсь інший світ, де дивовижно єдналися давній козацький і традиційний східний світи; звучить українська мова, мов спинився переночувати десь у степу, як мандрував з Києва до Одеси, от тільки під тріск цикад сходять і піднімаються ввись у чорному небі не звичні в своїх краях Косарі, а над обрієм засвітився і набирає сили Південний Хрест.

На додачу до його намету, розбитого поряд із генеральським, підійшли ввечері полкові музики: четверо козаків зі скрипкою та бубном мали таки прирождені голоси, і їх пісня про тугу за бойовими походами переносила мимоволі у давні часи запорозькі. Згодом надійшов Чайковський і собі прилучився, до ладу в нього вийшло, знав чимало українських пісень – чого дивувати, тож автор «Повістей козацьких». Може, саме в той вечір спало на гадку Міцкевичу порадити синові своєму Владиславові перекласти «Повісті» ще французькою. Владислав дослухався батьківського слова, через рік вийде переклад і стане той твір знаним усій Європі.

Побувши з десяток днів в обозі Чайковського, отамана Чайки, як все частіше звали його козаки, іронічний Генрик Служальський писав додому: «Якщо не поїхав у мене дах від щастя, то бачить Бог, те мене чекає. Слово честі, кріпшого полку немає, як перший козацький».

Стриманішим, ближчим до офіційного був тон самого Адама Міцкевича, коли писав про побачене князеві Чарторийському.

«Застали Садика з тими самими почуттями до Польщі, до вашої особи, пане князю, які знали у ньому раніше, і все його найближче оточення налаштоване так само. Перебували в обозі два тижні. Мали часті і грунтовні розмови з різними офіцерами. Зустрічалися також із солдатами. Не раз спадало мені на думку, скільки мати могли щирої втіхи, коли б ви разом із нами, князю, були.

Додам, що перш ніж виїхати до Бургаса, наслухалися найдивовижніх байок про Садика та його обоз. Застерігали нас, що там голод, запасайтеся, мовляв, сухарями й ковбасами. Шептали, що наражаємося на небезпеку, на нас можуть напасти. Сміялися ми з того, і справедливо. Солдати вельми прив’язані до командира. Корпус офіцерів підібраний з людей пристойних. Там і старші військовики, і молодь синів обивателів… Всі в злагоді тут живуть, по-братерськи. Дух і тон далекі як від грубого солдафонського галасу, так і від розв’язності салонної».

За два тижні від зіркого ока Міцкевича не могло втаїтися ні доброго, ані лихого. Тож тільки роздратування читається поміж рядків, коли відписує на ті геть нечистоплотні доноси заздрісників, що нашіптували про безлад в обозі отамана Чайки.

«Не вір, вашмосць князю, тим недобрим пліткам. Полк контролюється, кожний побачить, що мимо недоліків і злого стану не проходять, смертність була до немислимого мала, а саме в першому полкові, де весь час перебував в обозі, тільки двоє померло. Полковий лікар Гутовський був спочатку призначений головним лікарем турецького флоту, але відмовився від свого високого становища, аби землякам служити; він є знаним в краї і еміграції. Має медалі інших урядів і похвальні свідоцтва. То муж справедливий, простий і світлий».

У такому полку, куди люд прибивався з трьох континентів, звісно, різне могло траплятися. Вахмістрові та трьом рядовим солдатам, що недавно дезертували з війська російського, настала черга патрулювати біля обозу. Не забули ще новобранці, певно, попереднього ремесла, замість патрулювання напали на подорожніх, пограбували тисячі піастрів і забрали речі.

– Сто п’ятдесят київ – і на суд в Константинополь, – розпорядився Садик-паша, коли мародерів тут же впіймали. – В іншій армії вас би вже розстріляли.

Коли Міцкевич розібрався у справі, то тільки й мовив:

– Ще заслабка кара. Раджу, пане Садику, подібний бруд прати, так би мовити, в своїй полковій ополонці.

Однак у бракові вигадливості опонентів Чайковського важко було звинуватити. Раптом у марсельському виданні на ймення «Семафор» публікується вельми дивна кореспонденція. В ній анонімний автор описує, що вже при першому зіткненні полку Чайковського з ворожим військом відразу тридцять його козаків зі зброєю у руках перейшли на бік ворога і пристали до російського війська, а самого Садика-пашу увільнено надалі від командування, його реформований полк передано під начало Замойського.

Ленор, як втрапила йому та публікація, то тримав її краєчком пальців, на віддалі, мов виквацяли її підозрілим чимось і він не хотів собі руки бруднити. Зате, попри різницю в щаблях емігрантської ієрархічної драбинки, відчитав Замойського, як бувалий дяк першачка в приходській школі.

– То є пекельні помисли, діла стукачів. Не втаємничені вони ні в Стамбулі, ні тут – то ваші таки стукачі, пане полковнику. Можна тільки подивуватися, що Садик на них не зважає, хоча йому все відомо. Він має право на відповідь, має право людське на оборону. Тільки, на нещастя, те станеться коштом справи і репутації польської.

Князь Чарторийський також не міг цього разу промовчати, хоч тримав щосили толеранцію, а ще шкодував, здебільшого, самолюбство Замойського, свого сестринця.

– Я вважаю формацію козацьку за помисл і річ великої ваги, – у погляді старої людини, що багацько надивилася на віку, в тих старих очах, оточених сіткою рясною звивистих зморщок, у яких залягали з роками все глибші тіні, в тих очах зблиснув метал. – Вона може стати символом поєднання русинів-українців з елементом польським, заступити нас в Україні від розбрату й різні, яку б москалі хотіли влаштувати задля власної потіхи. Тому діяти тільки з Садиком і винятково через нього, то його задумка і справа, і ніхто краще її не поведе.

Істинний стан речей змалює в листі той же Ленор:

«Військова позиція Садика-паші набирає все відчутнішої ваги. Відомо, що 23 червня він був на чолі 4000 вояків, з двома турецькими генералами під своєю командою. А то вельми швидко затикає роти найзатятішим його опонентам, які нічого не роблять, зате вельми прудкі тільки все очорнити. Пан Міцкевич особливо відзначає пошанування та оборону людей жертовності і чину супроти заздрості та немочі».