28
Іван Корсак
Звивистою крутою дорогою кінь, хоч молодий і добре доглянутий, піднімався важко і починав натужно сапати – дім, куди прямував Чайковський, виднівся мало не на вершечку гори, на високому березі Босфору. Міхал їхав до Людвіги Снядецької знову позичати гроші.
Паскудна ж людська натура, думав він сам про себе, людина робить тобі добро, а ти відчуваєш до неї щось близьке до прикрості. Ти картаєш Снядецьку в думці, що ця полька замість витрати коштів на велику справу землі своєї, тринькає їх насправді на забаганки: просто замовляла б, як роблять усі, щонеділі панахиду по покійному чоловікові, молилася за упокій загиблого і похапцем прикопаного в невідомому краї, в невідомому місці і невідомо за чий інтерес… То, певно, міркував дорогою Міхал, загальна властивість якогось другого, тіньового боку людської душі, позичальник часто-густо, не віддавши впору борг, чомусь замість вдячності відчуває тиху неприязнь, якщо не більше.
Чайковський їхав з щемливим серцем, силуючи себе, але не їхати він не міг – чотири місяці працівники його стамбульської агенції не бачили вже платні; він і сам дивувався, за що тут вони харчуються і як живуть, навіть перестав ображатися на їх криві і колючі погляди, не сердився на злісні вигадки і плітки, що кошти з Парижа, мовляв, надходять, а то саме він їх навмисне заникує і довго не віддає з якихось шкурних своїх причин, заробляє на них, напевне…
У вітальні Снядецької Міхал почувався спершу ніяково і сковано, як людина, що очікує несподіваний удар і має в ту ж мить себе якось захистити, бо таки недотримане слово йому допікало, неприємно кололо навіть побіжне нагадування. За літа, що вже шелестіли тихенько за його спиною, по зустрічах з багатьма несхожими людьми Міхал навчився читати приховане співбесідником в тональності голосу або мимовільному погляді; і те внутрішнє відчуття, важко пояснюване, рідко його підводило. Сьогодні ж і в голосі, і в очах господині дому йому не вдавалося вловити бодай відтінку невдоволення чи прикрості, хіба ледве чулося якесь співчуття жіноче, пам’ятне з материнських слів або голосу, яка шкодувати могла його вже дорослого: «Ох, ті чоловіки»…
– Мої знайомі з Одеси прислали нового листа, – натомість за чаєм оповідала господиня. – Там також мимохіть згадується про прибуття нових російських полків – може знадобиться для відбудови вашої козаччини від Дунаю до Волги? Про неї ви так цікаво оповідали минулого разу… От тільки ніяк не втямлю: нащо вам замість існуючих імперій – Російської, Австро-Угорської чи інших – вибудовувати ще одну… Чим вона ліпша буде існуючих? Крові то ж скільки один переділ вартувати може.
Наївне на розсуд Міхала запитання не застало його зненацька, він і сам думав не раз про те, вагався, шукав з мукою вислід, і той вислід повільно, як паросток з уже пророщеної зернини, не за годину міг проклюнутися і вигулькнути на світ білий.
– Справа не в імперії, Запорозьку Січ назвав першою християнською республікою чоловік, який недолюблював, швидше навіть зневажав слов’янство. А річ у тім, щоби такий лад на цій землі дати, аби затишно було там козакові й татаринові, поляку і болгарину, євреєві і московітові …
– А не простіше – поляк нехай живе собі в Польщі, литвин у Литві, а русин хай вже в своїй Україні? – Людвіга повільно й незримо для самої виходила врешті зі своєї башти зі слонової кості, де замурувала себе лише в товаристві журби і смутку за покійником; такі розмови про більшенькі проблеми, зовсім не абстракні під воєнні громи, що долинали звідусіль, такі розмови непомітно вертали її до життя з усіма незгодами, клопотами і суперечностями.
– Я поляк, і ним помру, – наче в чоловічому товаристві, ствердів голос Міхала. – Але судилося мені народитися на козацькій землі, цього в мене ніхто не питав, де на світ Божий з’явитися. І ніщо не замінить краю мого, бо не чував досі, що буває в одної людини три чи п’ять матерів… Знаєте, з часом люди вироблятимуть все більше і різних товарів, а то річ рухлива, зі сходу на захід, з півдня на північ, товари самі ж не ходитимуть, лишень з людьми, хтось осяде в уподобаному краєві, ніде дітися від мішанини людської. Але кожна земля, при тому числі козаччина, хай зі своїм обличчям залишиться, зі своєю піснею, що відлунює хіба з найдальших століть, сивою думою чи легендою, яким сивіти ще – і ніколи не щезнути. Київ, скажімо, для мене, велике місто, яке близько від Овруча…
Міхал розсміявся раптово і по-дитячому власному дотепові і зовсім легко вимовив те, через що мучився і чого боявся:
– От тому я набрався хоробрості – не віддавши, попри обіцяне, ще попередній борг, просити сьогодні новий.
Снядецька мимоволі й собі розсміялася, то буває таке з людьми, на одну хвилю налаштованими, – як позіхне один, то й другий чомусь позіхає, засміється один, то й другий не втримається.
– Брат щось загаявся цього разу з коштами. Але на все, що при мені, ви можете розраховувати.
Сміючись, вона ненароком впустила чайну ложечку, Чайковський нагнувся підняти, а Снядецька собі, їх обличчя вперше були так близько; він торкнувся її руки і відразу відсмикнув власну руку, неначе обпікся, та було вже запізно. У скронях йому до болю затисло і все тіло кинуло в жар, він, здавалося, сп’янів в одну мить від призабутого запаху жіночого тіла; зморений своїм кочовим і страдницьким життям, безперервними мандрами, коли ночувати не раз випадало десь у степу, на голій землі, підкладаючи замість подушки власний кулак, або й просто в сідлі бути добу чи дві, не маючи сну ні в одному оці; позбавлений затишку домівки, якою в кращому разі міг прислужитися похідний намет; той запах тугого жіночого тіла розбудив раптово й негадано предковічний чоловічий поклик й нестримну пекучу жагу – він докладав неймовірних зусиль, аби стриматися, але відчував, що зусилля ті дійшли денця. Тої ночі Чайковський вперше ночував у домі на Орта-кіолі, на високому і крутому босфорському березі.