11

Іван Корсак

Наприкінці вересня сорок четвертого року Чайковський повернувся з чергової поїздки в Добруджу – та не осінню втому побачив Максим на обличчі Міхала, радше весну, ранню й прудку, коли за одну-однісіньку ніч досі голі дерева рясно вкриються молодим, яскраво-зеленим і ще липким листям.

– З Низу, і тільки з подунайського козацького Низу можна звалити царство московське, оте зло всеєвропейське чи, навіть, світове, – нові ідеї, здавалося, не вміщалися в чоловікові і проступали з нього, як рум’янець на щоках від захоплення райдужними намірами. – Звідти зручно спілкуватися з Бесарабією, а з тамтіль проникати в Україну. Можна досить надійну доріженьку витоптати для наших посланців – конспіраторів, лірників, містиків, кобзарів, дідів-оповідачів з їх народними думами про призабуту волю…

Міхалу не сиділося навіть: заклавши руки за спину, він міряв і переміряв безупинно кроками невелику кімнату.

– А ще є вельми гарна місцина, де можуть переховуватися і звідки виходити на українські шляхи наші посланці. То Чиліндир, монастир Успіння Пресвятої Богородиці поблизу Тульчі, там сходяться всі стежечки втікачів з Московщини у турецьку землю.

Чайковський раптом засміявся, сміявся якимось забутим сміхом, немов у дитинстві, чого давно вже на пам’яті в його морочливому житті не було, сміявся, як втішений малюк, якому показали кумедну цяцьку і тут же її протягують в руку.

– Світ тісний, інколи мовлять… Але воно не сприймається, доки не впевнишся сам. Знаєш, хто настоятелем того монастиря? Отець Паїсій, він, виявляється, з-під Бердичева родом, – і має справді щиру українську душу.

Чайковський вів тривалу розмову з настоятелем, і той справді поділяв його погляди й наміри, а ще отець Паїсій зголосився підбирати людей надійних та перевірених у посланці на українські шляхи.

– Ми навіть говорили про можливість у монастирі облаштувати друкарню, – викладав подальшу розмову Міхал. – Слід підібрати і завезти туди шрифти польські і українські, аби мати змогу друкувати пісні, молитви й відозви до нашого люду. А грамотні монахи, лиш трішки навчити, є там на місці.

А ще отець Паїсій дав згоду прихистити під виглядом монахів двох чоловік від новостворюваної фундації – старшенький виконуватиме обов’язки агента від польської агенції у Стамбулі, а молодший вчитиметься в нього і буде за помічника. Париж, цього разу на подив швидко і без зволікання, прислав навіть людину на посаду агента – Антонія Іллінського.

Ось тут і сталася чи не вперше в Максима велике непорозуміння в розмові з Чайковським – зі спокійного вияснення поглядів раптом, мов від випадкової іскри пересушене гілля у лісі, спалахнула суперечка неабияка; обоє гарячкували, обоє розчервонілися, притули мокрого пальця – і зашипить.

У невеличкій за числом польській агенції в Константинополі Максим мав справу здебільшого з розвідкою та безпекою, а ще найважливішими донесеннями. В попередній розмові з Іллінським, в його прудкій і дещо бундючній скоромовці, він раптом вловив неспівпадання дат: виходило якось, за його словами, так, що в той самий місяць і рік Антоній був одночасно в Персії і тоді ж в Індії, – віддаль між ними у кілька днів не здолати. І так само різонули слова Антонія, що Максимова наддніпрянська говірка є лише однією з говірок загальнопольської, та й край наддніпрянський лиш під варшавською рукою мислимий.

– Антоній воював у польському легіоні в Португалії разом з генералом Бемом, – настоював на своєму Чайковський, притискаючи кожне слово, від чого прізвище генерала загуло, мов з великого мідного дзвона. – А ще воював в Алжирі…

– Тим паче, це не школяр-забудько, що переплутує не такі вже далекі місяці і роки. А чого вартують його родовідні байки…

– То людина справді з великим, як би точніше мовити… життєвим досвідом, – спіткнувся було на слові Чайковський, як об невидиму перепону, хитнувся злегка, але рівновагу втримав. – Не певен, чи на байки ті варто звертати якусь увагу, – у кого з нас немає дивацтва.

Мова йшла про чудернацькі оповіді Антонія про власний родовід: то він походив від ілаїв, татар із Золотої чи Кипчацької орди, то з легендарної Іліади, а коли виявив станицю Іллінську на Дону, то ще й став козаком і ту станицю також долучив у розповідях до маєтностей предків. Після бойових дій у Португалії в легіоні генерала Бема ще воював з биками в Іспанії, де наймався тореадором на тамтешні арени; згодом в мандрівки його потягнуло, дійшов до Афганістану, Персії, Індії і навіть Китаю. А в останні часи нудився у Парижі, його душа не сприймала життя без пригод.

– Ухвалу про Іллінський монастир вам приймати, – врешті з серцем відрубав Максим. – Тільки з його поглядами на українську справу може лиха більше накоїти, аніж дати користі.

Наступного дня Антоній вже отримував кошти та необхідні інструкції від Чайковського і помандрував у неблизьку Тульчу, немалий на той час центр торгівлі рибою та зерном, немалий і за кількістю люду, що тими краями перекидався.

Перші донесення підтвердили Міхалову правоту – Антоній чемно себе поводить, ревно перед іконами б’є поклони у монастирі. Але на сьомому місяці з Тульчі надійшла новина, що неабияк стривожила стамбульську агенцію. Іллінський чомусь покинув монастир і серед населення в дунайських плавнях почав без відома й згоди агенції бунтувати людей до повстання.

– Що він собі вигадав? – хапався за голову Чайковський. – Нащо ж нам передчасний бунт, що тільки кріпко зашкодить, проллє кров людську марно, бо там такий гарячий народ, що навіть у зливу одне слово плавні підпалити здатне…