5
Іван Корсак
Ні, ти не вмивав рук від власної долі, ти просто не міг прийняти ані першого того дарунку, стати маршалком в рідному краї, ані другого, гонорового камер-юнкерства при дворі. Але якраз через те мусиш тепер покинути землю, на якій думав жити, жити і вмерти там, де ніколи світу тобі не було за «досить».
Після Ковеля, Замостя, Львова і Золочева, опісля поразки повстання, маєш зважитися: куди іти?
Перепочинок в Галичині швидко скінчився, бо австрійський уряд запобігав ласки російської, додому теж не було вороття – там стрічатимуть не радісним дзвоном келихів, хіба очікувати можна подзвону ланцюгів від тюремних колодок.
Вільнолюбна Франція?
А може, піти в степи, в які пішли подавно вже запорожці, коли вляглися чорні дими над понищеною останньою Січчю? Там, до слова, селилися і нескорені вояки Тадеуша Костюшка, їм не відмовила наділити землі в Добруджі Висока Порта. Кароль Ружицький теж не хотів довго затримуватися, делікатно кепкуючи, що втратять вони без діла козацьку хвацькість, радив добре обмізкувати можливість проходу вояків за Дунай. Якраз повернувся з тамтешніх країв давній знайомий Ружицького, вже посивілий і літами погорблений Левчук-Заремба. Він неспішно, час від часу спиняючись, наче передихнути хотів від мандрівки з далеких доріг, оповідав про Добруджу, про тамтешнє життя, описував все грунтовно, бо з добрий десяток літ перед тим прожив у Туреччині.
Вже й думка було прибилася до задунайського краю, як прибивається човен до берега в час каламутної та бурхливої повені, всі налаштувалися йти до Чорткова і пробиватися звідти в Туреччину, як наздогнав їх у Тернополі лист із Константинополя. Писали надійні люди про недобру ситуацію, що витворилася в останні часи у Стамбулі, оповідали, що Порта стала зовсім безсилою супроти Росії, полякам та українцям жити тут небезпечно, бо Туреччина зобов’язалася видавати їх на перший-ліпший запит російського посольства. Прихисток, бодай тимчасовий, може дати хіба французький або англійський паспорт.
Отож, тільки Франція…
Цугові коні, знімаючи куряву, верста за верстою віддаляють тебе від далеких уже Гальчинців, старого натомленого млина і шерегу білих хат у садах, від лляних і гречаних квітучих полів, від рідного обійстя. Від того обійстя, де мати, поклавши твою дитячу голову на коліна, оповідала довгими вечорами про родинне древо і його розлогі гілки. І ти бачив, як далекий твій предок, один з отаманів козаків запорозьких Грицько Брюховецький лаштується у похід на Перекоп, як дзвенять шаблі у затятій січі під Віднем, і слава козацька котиться європейськими полями та перелісками.
А ще десь там, за спиною, за курявою доріг, за двома рядами гінких тополь, висаджених обабіч шляху, залишався дід Левко, до якого на гуторку звично збігалися дітиська з цілісінького кутка. Дід сідав на призьбі, закурював обсмалену люльку, певно, древнішу за нього самого, і оповідав про забуті походи запорожців, а ще страшні історії про вовкулаків та упирів.
Дід попухкував сизим димом тютюну такого, що вся комарня в надвечір’я з переляканим писком утікала чимдуж; у тих оповідях не тільки твар чи птахи, в них кожна річ мала власну душу і свій життєпис. Звичайне веретено ставало героєм казкової історії і пояснювало таємницю «бабиного літа»: то Сонечко забрало до себе на небо дівчинку, трудівницю невтомну, та дівчина пряде день і ніч, і вже восени, як випогодиться і останнє тепло тішитиме людей, з того веретена срібне прядиво на землю спадатиме і тихо пливтиме в голубому і чистому, аж кришталем дзвенить, повітрі лагідних днів. Хатню коцюбу не можна абияк кидати в кут, її ставити слід шанобливо, а то образиться і сваритиме господиню та капость якусь вчинити може; нею старі люди відвертали град, виносячи на подвір’я коцюбу та хлібну лопату: їх клали навхрест і читали тільки їм знану молитву.
Найбільше запала в душу дідова оповідь про алатир-камінь. Він лежить в далеких краях, куди птахи літають у вирій, Древо життя на ньому росте, завжди на камені Живий вогонь горить, а з-під каменя цілющі струмки вусібіч дзюрчать. То всім каменям камінь, на ньому спочивав Ісус Христос із дванадцятьма апостолами – хто хоч крихту принесе того каменя у свій край, на землю свою, там відразу такі ж цілющі струмки побіжать, найпісніше поле рясно родитиме, райські яблука навіть дичка почне плодоносити. На ту землю кривда й ногою не ступить, десятою дорогою оминатиме її заздрість, ніколи люди там не сваритимуться, а, тим паче, не воюватимуть, душі людські стануть такими ж чистими, як вода у струмках цілющих. Аж світилися твої очі від дідової оповіді: виростеш, гадав собі подумки, підеш шляхами, що у вирій ведуть, хай би й що, а знайдеш той алатир-камінь і крихту його принесеш у рідні Гальчинці…
А ще десь далеко позаду, за тими гінкими тополями, дивилися вслід сумовиті очі твоєї Северини, твого першого кохання. З випадкового знайомства у недалекому селі Пилипи, знайомства з приязною родиною Залеських, де з трьох сестричок чомусь відразу вирізнив її, найстаршеньку, негадано зародилося те почуття. Сперш воно було зовсім мізерне, і, видавалося, не варте уваги, як випадкова іскра, що лиш хвильку жеврітиме і неминуче згасне, але негадано з тої іскорки спалахнуло полум’я, кволе у першу пору, та все ж тривке; і ти не зогледівся, як воно на всю міць запалахкотіло в душі. Марно кепкували друзі-однолітки, що тебе вдома застати зась, навіть на улюблене полювання на ланцюгу не витягти, бо все пропадав у Пилипах…
Ви бродили цілими днями невеликим, але якось по-особливому затишним парком біля садиби Залеських, той парк непомітно переходив у природний дубовий гайок на узгір’ї; шурхотіло під ногами багряне листя і, наче діти, ви навмисне ногами човгали, підбивали цілісінькі жмути того листяного жару, який спалахував ще яскравіше під сонячним променем, що вряди-годи пробивався крізь рідше тепер верховіття. Ви сперечалися про Вальтера Скотта і Байрона, ти читав напам’ять щось з «Дон Жуана», а частіше – з «Мазепи».
Я мав гарячу кров дідів,
Що від образи хвилювалась
І враз на ворога пускалась,
Мов люта гадина-змія, –
Не диво, що на хвильку тіло
Під гнітом тих страждань зомліло…
Ви йшли і трималися за руки, як раптом ти перечепився за невидну під листям гілку, ще Северина спробувала стримати тебе, але то намарне було, впали обоє. Ви сміялися з того щиросердно, як діти, і котилися узгір’ям, не спам’яталися навіть, як ви немов воєдино злилися, лишилось у згадці тільки гаряче й тремтливе дівоче тіло – ви котились у нестримному шалі поміж пахучого давнім вином жовтогарячого листя, під кронами, де празник свій осінь справляла сліпучими барвами, під небом високим і неймовірно голубим, в якому з прощальною піснею пролітали у вирій запізнілі пташині ключі…
Цугові коні несуть тебе зараз нестримно на захід, а десь там, за спиною, за тополями стрункими обабіч шляху дивляться вслід сумовиті Северинині очі і тихо звучать читані нею в час останньої зустрічі такі ж сумовиті байронівські рядки:
Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі…
Цугові коні нестримно несуть незнайомими досі селами, містами й полями, мчать дорогами незвіданими, але чи знайдеш ти в краях далеких той алатир-камінь, який в дитинстві далекому відшукати мріяв і частинку якого, бодай крихту, принести хотів для щастя землі своєї?