27

Іван Корсак

Вже наступного дня після повернення з Тегерана Максим став почуватися кепсько. Раптово під досвіток, навіть живіт не заболів, знудило і він ледве встиг дочалапати до вбиральні, потім бігав ще і ще, мусив зрештою йти в лазарет і ледве дочекався лікарського обходу.

Все тіло було немов обмолочене, а як тернути язиком по піднебінню, то однаково, що іржавою старою бляхою.

Лікар порахував пульс, оглянув ретельно та розпитав про самопочуття.

– Зле, – тільки й мовив замість діагнозу.

Максима невідкладно перевели у холерне відділення. Дві ворогуючі сторони кололи одна одну багнетами й рубали шаблями, стріляли кулями і картеччю, та куди прудкіше відстрілювала обох холера, наповал клала тисячі і десятки тисяч – її чорне крило накрило Туреччину і Балкани, Одещину і все Причорномор’я, Молдавію і Валахію…

Неймовірна спрага мучила Максима та сухість у роті, навіть шкіра якось висихати стала, кисті рук зморщилися, наче він їх днями квасив в воді, а як зібрати ту шкіру в складки, то й розпрямитися не хотіла. Ще через день Максим глянув на себе в осколок дзеркала і сам себе не впізнав – вилиці на обличчі загострилися, мов там шкіру поспіхом до кості приклеїли, синюшні плями пішли навколо очей, а вуха і кінчик носа стали мало не фіолетовими.

– Пияк викінчений, – мовив сам до себе вголос, тільки й голосу власного не почув, одне шипіння з горлянки вирвалося.

Він довго не втрачав свідомості, а потім і сам не знав, чи то справді бачене й чуте ним наяву, чи видиво, просто знов хилитався в сідлі пустелею, безкінечною, неміряною і неозорою, обмеженою хіба тремтливим маревом, що текло й миготіло на видноколі. Врешті, зморений сонцем, що варило живцем, проїжджаючи містечко на ймення Тарс, він спішився й присів біля колодязя обабіч шляху. Максим пив незвично прохолодну воду, брався перепочити, тамуючи бездонну спрагу, і знову пив – вода там була чистою, аж, видавалось, іскрилася, крізь товщу її виднілася кладка із колотого світлого каменю, і навіть зелений мох, що всіявся на тому камінні деінде, не применшував кришталевої чистоти, а швидше посилював ту прозорість та холодив її.

Раптом Максим відчув на собі чийсь погляд і підняв голову: на дорозі навпроти нього спинився якийсь подорожній. Невисокого зросту, лисуватий, з густими і зрослими бровами на лиці, дивовижно лагідному і спокійному, на яке навіть спекота не в силі була накласти тінь змори – видавався той подорожній, що злегка спирався на палицю, Максимові кимось знайомим, десь і колись він бачив це умиротворене обличчя, чи не з дитинства йому відоме… Здогад, як блискавка в похмурому надвечір’ї, сяйнув раптово, він таки бачив напрочуд схоже обличчя, коли щонеділі разом з матір’ю ставив у церкві свічки.

Враз холод пройняв Максима, мов не було над головою цього шпаркого сонця, а розпечене повітря, від якого сохла і вилягала трава, на деревах згорталось і в’януло листя, стало раптом стужею водохрещенською; і вкляк Максим на коліна.

– Я впізнав тебе, святий отче, апостоле Павле…Тож, як судилась така нагода, скажи мені: чи то справедливо, чи то праведно, що ми волю для землі своєї виборюємо? А може, то гріх непростимий, і сьогодні дужчому треба просто коритися?

Ніби хмара набігла на сонце, кинула легку тінь, так на мить спохмуріло обличчя немолодого подорожнього, але тінь та довго не втрималася, майнула і відійшла.

– Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про це. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це. Бо покликаний в Господі раб, визволенець Господній, так само покликаний і визволенець, він раб Христа. Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!

Максим розумів, що навряд чи буде йому в житті нагода ще отак поспитати, він хапливо гортав думки, немов забудькуватий учень хоче в останню хвилю у підручнику відшукати потрібну відповідь:

– Нам все кажуть, що мова мого народу є тільки говіркою, а дехто переконує у запалі, що тих мов розмаїття зникне, десь одна там залишиться, французька, китайська чи інша якась…

Знову набігла та тінь на лице подорожнього, тільки цього разу ще менше втрималася.

– А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? Бо навіть і речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, як пізнати тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готуватися буде? Так і ви, коли мовою не подаєте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, і жодна з них не без значення!

Поспішали повз них перехожі, сповнені клопоту свого насущного і не звертаючи бодай крихту уваги на розмову цих двох на узбіччі, пройшов стомленний караван, здіймаючи сонну пилюгу, а Максимові все не терпілося:

– Але ж твердять таке владоможці та ще, куди прикріше, позірно поважні люди, що вченістю та знаннями хизуються?

І вперше побачив Максим на немолодому, роками посіченому зморщок мереживом, відтінок якийсь гіркоти та прикрості.

– Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, гордовиті, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні; нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра; зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога; вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайсь від таких!

– Як же тут відвернутися, – не стримався Максим, – якщо твердять таке навіть ті, хто себе іменує слугами Божими?

– Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що підробляються під Христових апостолів. І не дивно, що сам сатана прикидається ангелом світла!

Отож, не велика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми!

І чого ж воно так, думав Максим, ведеться в цьому химерному світі, ось святий чоловік, який пішов за Христом, каже нам: «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!» А тут народ мій цілісінький у рабстві в неправедних… Тому не ставати рабом – таки істинне?!