22
Іван Корсак
Максимові мандрівочка пахла – пахнула вона пороховим димом і ще невідь-чим, бо збирався у неблизькі світи, в такій дорозі різне статися може, доки в Тегеран донесення передасть.
Перед дорогою, звісно, дядька відвідати слід, чиє здоров’я швидко йшло на поправку. В переповненому лазареті з густим смородом, попри відчинені вікна, гнійних бинтів та ліків на дядьковому місці лиш зібгана постіль лежала.
– На перев’язку вийшов чи погуляти? – спитав сусіда, також полоненого.
Той тільки пальцем коло в повітрі крутнув, наступне коло вже вище окреслювалося, а вказівний палець у стелю навіщось тицяв.
– Втік цього досвітку, – відказав Максимові, як той нерозуміюче здвигнув плечима. – Мовив, до вітру – і з тим вітром завіяло.
З тяжкою душею Максим добирався до Тегерана – точила душу образа дядькова, а ще той погляд, у якому поєдналося непоєднуване, ворожість і зніченість; може, думав, ніяково йому було, що племінничок з бусурманами злигався, що без п’яти хвилин дядько мав стати душпастирем, а от, на тобі, під носом прогледів… І куди ж далі простелеться дядькова доля, як перебіжчика не зарубає випадком турок чи куля сліпа не наздожене?
Максим не міг, звісно, бачити, як простелилася далі дядькова дорога, як ішов він у світанковій імлі до своїх, в напрямку російських шанців, пригинаючись на всяк прикрий випадок. І, тим паче, не міг чути, як двоє російських солдат перемовлялися в окопі поміж собою:
– Хоч вчора мало не втрапив під шаблюку турецьку, але трофей таки здобув славний, – тішився один, переймаючи з руки в руку англійську нарізну гвинтівку. – То не наша гладкоствольна пукавка, набагато далі наповал кладе.
– А чи бодай разок з неї вже стрельнув? – знехотя перепитав інший.
– Де там, хоч би по вороні якій для певності перед боєм спробувати. Стривай, он від фортеці в імлі щось видніється. Чи не лазутчик який?
– А якщо перебіжчик?
– Хрін з ним, на одного турка поменшає, – засміявся господар трофею, втішений негаданою мішенню, став неспішно цілитися і врешті натиснув курка.
Силует, що сірів вдалині, змахнув тільки руками, мов ненароком послизнувсь на льоду, і зник, розчинився, розтанув навіки в імлі.
В Тегерані, по довгім путі під пекельним сонцем, вже біля величезного базару, такого ж колоритного, як і саме місто з його височенними мечетями, що кололи самісіньке небо, та голосистими муллами, побачив Максим відділ перського війська. Вояки були вдягнуті в довгі червоні сурдути з жовтими ковнірами, в широкі чорні штани і на головах мали високі баранячі шапки. Та не сурдути з ковнірами ошелешили Максима і не шапки, бо схожі доводилося бачити у Стамбулі, як вигук мимовільний заднього вояка, що ненароком спіткнувся.
– Щоб тебе шлях трафив!
Не втримався Максим, підскочив.
– Що ви за одні, братове?
– Єстем гвардія шаха.
Слово за словом, Максимові круглі від подиву очі на гвардійців не справили ані найменшого враження, оповідали буденно і трішки притомлено.
– В батальйоні перського шаха майже всі українці й поляки. Жити хотілося, повтікали з московського війська. Можете й ви до нас приставати. Йдіть он до нашого капітана Дяченка.
– А чи вам, хлопці, хоч добре платять? – все ще не міг відійти від несподіванки Максим.
– Та досі гріх було скаржитися, – той самий притомлений голос, може, не від утоми навіть, просто люди з іншого краю не зразу звикають до цього шпаркого сонця прямісінько над головою, від якого і тіні годі побачити. – Досі платили, але подейкують, що перестануть. Вельми цар російський серце велике на шаха взяв, посол їхній мало не щодня насідає, боїться той цар, що так від нього всі повтікають.
Мій милий Боже, дивився услід гвардійцям Максим, де тільки наш люд не зустрінеш, на сторожі кого вони тільки не стоять і на чийому боці в різні часи воюють… От лише на сторожі своєї землі, не за чужі, а свої інтереси зброю взяти у руки не випадає. В Стамбулі, перечитуючи лондонські та паризькі газети, він ловив не раз себе на думці, що, пробігаючи очима сотні імен та прізвищ, спиняється часто саме на українських іменах – як ту пам’ять не витравлюй, не витирай з душі, а вона, каверзна, крізь шкіру проступати вхитряється.
Яків Малик ще генколи став великим візиром індійського князівства Гуджарат, затято боронив князівські кордони, коли свої на шмаття дрібнісіньке рвали. Василь Турчин, знаний генерал і друг американського президента, десь там форти будує і за свободу чужу стає на прю… Полковник Мігель Ромі іспанського колонізаторського хомута помагає людям у Південній Америці скинути, з рук Болівара найвищий орден Бусто де Лібертатор одержує, а то ж ніякий не Мігель, і не Ромі, то звичайнісінький волинський поміщик Михайло Скибицький, який же до того першим зробив інженерний розрахунок тепер знаменитого Панамського каналу.
А он, на тобі, подивися, гвардія шахська вулицею шпацирує, шахська, що половина її балакає з березолупською чи бузаківською говіркою. Що вже казати про азійського, дикої ординської крові російського самозакоханого чинушу з його баченням твоєї мови й народу, яких «нет и быть не может», коли позірно цивілізовані австро-угорські урядовці тієї ж пісні затягують.
– Ми заледве даємо собі раду з однією нацією, з поляками, – таки втрапили в пресу слова австрійського директора львівської поліції про «Русалку Дністрову», – а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертво поховану руську націю.
То ще надвоє, віденський підмітайле, житомирська бабця ворожила, хто насправді мертво похований і за якою імперією справлятимуть сперш жалобний обід…
Повз барвистий і галасливий тегеранський базар проходила шахська гвардія, що за пісню похідну собі взяла «За світ встали козаченьки», карбувала крок та гвардія незвично розпеченою бруківкою, на яку босою ногою годі ступити, гонорово марширувала гвардія, доки не зникла за рогом будівлі.
З гіркуватим присмаком думки обсідали Максима, як вертався додому, набридливі якісь, наче мухи у Спасівку. Єдиною втіхою стало, що вертався він через містечко Тарс, де, як значилося в старих пергаментах, народився апостол Павло. І таки здійснилася його давня задумка, побував у тому містечку і колодязь апостола навіть знайшов – він пив з нього, смакуючи, кришталевої чистоти прохолодну воду, а тоді присів перепочити і задрімав.