13

Іван Корсак

Як постав Максим на порозі, в запилюженому одязі з дороги, втомлений і посірілий, то Чайковський трусонув його так в обіймах, як трясуть грушу пізньої осені, коли лиш ген-там, на вершечку, лишилася грушка остання, ота, найсмачніша.

– Кажи, як Добруджа… Не мордуй душу, швиденько.

– Клопоти маємо. І немалі, – від Максима війнуло холодом, мов щойно вступив у теплу хату з водохрещенського морозу. – Іллінський програв у карти всі кошти агенції. До останнього шеляга.

Чайковський мовчки присів і тільки видихнув з протягом, мов занадто шпарку каву холодити зібрався. По хвилі відказав упівголоса, якось убік, наче не до Максима те мовлено.

– Невідкладно в Добруджу їдьте до Будзинського-Домброви. І доти сидіти там, доки не виправить все, що натворив той причумлений тореадор.

Далі події розвивалися стрімко, миготіли, наче дерева у вершника перед очима, що вскач мчить щодуху. Будзинський-Домброва, в свою чергу, в Добруджі наробив помилок, розконспірувався та ледве уникнув арешту. Інший їх представник, Ахмет-Пулавський, мусив швиденько зникнути, якось до Стамбула добрався, хоч і звідти негайно накивав п’ятами задля безпеки. А Іллінський потрапив на вудочку підісланого росіянами провокатора Якушки і на представлення петербурзького посольства був арештований.

– Ми вимагаємо невідкладної дії, – голос Устинова, що прибув у турецьке закордонне відомство від російського посольства, був твердим і холодним, як камінь в сибірських горах. – Іллінський, на нашу думку, лише виконавець розпорядження Міхала Чайковського облаштувати в Добруджі підпільні склади зброї.

То було, звісно, неправдою, хоча свідчило, що справжніх намірів стамбульської агенції у Добруджі росіяни не знають.

Від того Чайковському ставало не набагато легше: арештованого Іллінського перевезли в Константинополь, починалося слідство, і росіяни щосили тиснули, аби розслідування відбувалося тільки за їхньої участі. Цього допустити Міхал ніяк не міг. Агент-авантюрник міг вибовкати таке, що під удар поставило б не лише Чайковського, а й усю агенцію.

Але навіть якби представництво еміграційного уряду в Константинополі вдалося якимось дивом вирятувати, то Чайковський вже надалі його очолювати не зміг би. Та тривога бриніла в листі з Парижа, з «Готелю Лямбер»:

«З великим неспокоєм почуваємося тепер з приводу тої нещасливої справи Іллінського та іншого нашого достойника Будзинського-Домброви, які досі перебувають у небезпеці. Тривога тим природніша, що на агента здійснюють при допитах сильний вплив. З рапортів можемо тільки здогадуватися про його важке становище. Найгіркішим є передбачення, що може настати кінець нашої тут діяльності. Коли б таке могло відбутися, князь не бачить особи, яка б пана Чайку могла заступити навіть при звичайному перебігу подій, а тим більше у трудних та ризикованих ситуаціях… опріч пана Чайки не маємо людини для перемовин і підтримування стосунків з турками. Князь вважає, що збереження пана Чайки на становищі шефа місії польської в Царгороді є завданням найбільшої ваги».

Це так само глибоко розумів і керівник агенції.

І Міхал кидається по кабінетах знайомих турецьких урядовців.

– Вимога росіян принижує гідність Високої Порти. Стамбульські слідчі і самі мають достатній досвід, аби розслідувати таку нескладну справу.

Знайомства вкотре подіяли. Іллінський раптово починає «хворіти», його переводять з буцегарні у шпиталь, де йому зовсім не зле ведеться. Справа затягується на місяці і врешті, аби турецькі поліцейські й суди зберегли обличчя, Антонія засуджують до трьох місяців ув’язнення.. Але Іллінський не був би собою, якби не вигадав нових пригод. Менше аніж за півроку Максим зустрівся з ним на стамбульській вулиці і оторопів: перед ним стояв вишукано вдягнений турецький офіцер.

– Чи то ви, пане Іллінський? Чи то в мене щось із очима? – вихопилося в Максима.

– Перепрошую, мене звати тепер Скіндер-бей, – відказав Антоній неспішно, із належним пошануванням самого себе.

Минуть роки, і Скіндер-бей дослужиться навіть до генерала турецької армії.